Моя королево, сьогодні світати не буде
– світило зомліло,
Завидів, наскільки пасує твоєму волоссю пожежа палацу.
Заграва впилася тобі у зап’ястя вустами отруйливих лілій,
І вдарила в тім’я, рознісши свідомість на друзки гарячих овацій.
Забили на сполох. Колода прислуги розсипалася по газонах.
Церковна дзвіниця помпує неспокій, зливаючи вниз голосіння.
А ти ошаліло апокаліпсуєш у самому витоку дзвону,
Пульсуючи в ритмі, що б’є однаково по страті і по воскресінню.
Назавтра не буде чого одягнути – зосталася тільки сорочка,
Заплямлена піною збитої ночі й розчавлених снів молочаю.
Пройшовши крізь пальці, що мітили в пекло, ти все ще –
така непорочна:
Сам бог починав над тобою молитись щоразу, коли ти кричала
В обіймах коханців…
Моя королево, не бійся підходити ближче –
Твій трон ще ніколи не був таким пишним –
в вогні проявляється суще.
Коли допалають герби і знамена, ти вибереш із попелища
Зомліле світило, що необережно упало в свою ж завидющість,
Закріпиш на тім’ї – прокинеться сонце і зарум’яніє від щастя,
бо також пасує твоєму волоссю…
Ти ходиш по пальмовім листі,
що впало на попіл. Блаженні бездомні зализують тобі зап’ястя,
А ти їх вином і гірким молочаєм помазуєш на королівство.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424911
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.05.2013
автор: Tara Maa