Поцілунок, що був найпершим…Пам’ятаєш? Земля готувалася до зими, перший іній виблискував на деревах. Ми стояли біля тихого озера, воно крижаними очима дивилося в наші закохані очі. Мабуть, це було дивно. Природа готувалася до синього, сивого сну, а в нас – туманіли весни…А потім була зима, були довгі холодні сни і тривоги, тривоги, і розлука, і біль, і кволість, і розгубленість, і роздоріжжя. І молитви…Лише молитви…Але Бог завжди чує! Але ми пройшли, змогли, вистояли. Ми вистояли, і весна принесла зелений безмір кохання…І ми любимо тихо і ніжно, любимо просто, як земля. А пам’ятаєш, взимку, коли за вікном було сніжно і тихо, а я лежала з температурою 39, ти читав мені оповідання К. Чапека про блакитну хризантему. А я марила, все навколо хворобливо дзвеніло, а потім приходив сон, затьмарював усе навколо, і я бачила ту черницю, яка тихо несла оберемок блакитних квітів, ідучи вздовж залізної колії. А ти був сумний і замислений, і не зводив з мене очей. А я не бачила, тоді я нічого не бачила…Що любов проста і безмовна, що вона не кричить, не зітхає, не кружить голову…Що вона – то не закоханість…Що любов – це щось неймовірно просте і велике, і справжнє, і чисте, як небо, як безхмарне велике небо…Як спокійна і тиха земля…Нехай почуття не затьмарюються, любити б нам щиро і просто, і глибоко…Глибоко…Глибоко.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426616
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.05.2013
автор: Marina Kiyanka