щоразу ди́влюся проз гілки
підвіконного абрикоса – у небо
і не бачу гілля́ –
бачу небо,
бо у небі (хоч звіддаля…) -
зору мого потреба…
(…як слово «сте́ля» -
не включає до складу сЕбе
наявного значення основної
власної складової –
«сволоки́»...
отакі уваги нашої
вИбірки…
психологічні канони…)
проз абрикосову крону
густу
роздивляюсь – на красоту:
бачу
мінливі леткі хмарки́,
бачу,
як вишивають хрестиком ластівки́
легкокрилі свої ви́шивки…
як бриють крилом небесні стежки
два неодмінно-щоденні круки́…
уночі,
проз абрикосове дерево бачу зірки.
…тіні,
що при місяці уповні́
перегойдуються по стіні…
але самі по собі гілки́ – завжди́ поза зором,
неявні наче, ніби вони прозорі…
…так
двоє закоханих
дивляться одне у одного –
яко у дзеркала́ взаємні:
закони сприймань потаємні –
бачать
одне у одному
тільки біле і голубе –
кожен у кожному бачить себе…
марення-мрії,
легенди про себе - свої,
аж затинаються радістю,
як щовесняні затьохкані солов`ї…
кожен у іншому
знаходить прекрасне своє,
але зовсім не те,
що насправді є…
справжнє виявиться – невдовзі…
як різкий поворот
на рівній дорозі…
мало хто втримається,
щоб із усього лету
не шкеребертнуть - у рів:
«…і для чого я тебе стріла?...»
«…і для чого я тебе стрів?..»
cонця́ і планети
за мить - на колючі друзки́:
отак
виявляють себе гілки́,
проз які ми, не помічаючи,
дивимось
на зірки…
…мати –
постійно десь є…
по суті ж її помічати
починаємо,
коли матері нестає…
23.05.2013
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426748
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.05.2013
автор: Валя Савелюк