Хребти нам зробили з найміцнішого в світі сплаву, щоб ми більше так не ламалися. Кістки заміняли на різної товщини шпиці поступово. Кожну витягали окремо, все точнісінько виміряли, а потім повертали на місце металеву копію. Спочатку було важко рухатись, але це минулося. Він запитав, а що буде з черепом? Дійсно, чи замінять і його на металеву коробку? Лікарі посміхалися.
Я не втратила чутливість. Скоріш, я освоїла кожне своє чуття по-новому. Найважче було знову почати відчувати як по шкірі пробігає холод, як він обвиває мої кістки і стягує усі мої судини, навіть найменші, в один міцний жмуток. Мене не покидала думка, що то зовсім не холод, а лише легкий струм, який так незграбно пускався по тілу квапливо збуджуючи рецептори.
Я все ще лишалась людиною . З мене витягли весь мотлох, замінили його більш довершеним, але то була я. Все у мені було штучним, окрім розуму. Спочатку Він підозрював, що нам також встановили ті блокуючі пристрої, як і іншим, що на це погодилися. Вони, не знаю як саме, але не пропускали в ефір поганих думок. Але як тільки я навчилася вправлятися з пальцями і почала писати, Він зрозумів, що в головах не порпалися і нічого не встановлювали.
Спочатку я хотіла, що мене лишили спогадів. Але чи буду я собою опісля того, як з моєї пам’яті зітруть його дотики, доторки, притискання, притуляння, пещення, обійми, синці від укусів, синці від падіння з неба? Зараз я вся із металу та штучної шкіри, хай робить зі мною що хоче! Якщо не я, то хтось інший вчинить з ним те ж саме! Але хай більше не жбурляє мною, не штовхає у прірву. Бо він теж буде так само у неї летіти.
Нас зібрали до купи. Ми ті, що й були. Але Він підозрює, що цього разу в груди йому не вклали серце. Я ж не в силах переконати його в протилежному, бо на місці мого, відчуваю, стоїть вітряк. А любов, як той Дон Кіхот, озброївшись лише уривками нашого минулого, безнадійно здіймає протяг у грудях й по тому.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426972
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.05.2013
автор: Саша Кіткотенко