Одного дня просто прокидаєшся і розумієш, що хаос твого життя це всього лише декорації. Обережно відсуваєш їх і бачиш за ними космос. Не такий, про який тобі розказували в школі або ж показували по телевізору в яскравих передач. Твій космос без галактик та зірок, без планет та метеоритів, що летять в нескінченність, лише іноді міняючи свій напрямок, без чорних дірок та незвіданих світів. Твій космос – це лише вакуум, темрява, така густа та липка, що в ній неможливо дихати, неможливо рухатися.
Відхиляєш декорації сам, або ж вони відхиляються самі, бо події інколи складаються так, що ти лишаєшся один на один із ними, і вони якби жартуючи, запрошують тебе зазирнути за них. І ти відчуваєш легкий страх, але одночасно з тим гостру цікавість. І хоч за-за декорацій тягне холодом та самотністю ти стоїш біля них довго довго, бо вже не можеш сприймати їх справжніми.
Ті, кого ти колись знав, стали іншими. Їх світи настільки не схожі на твої, їх життя такі чужі, що в тих людях ти вже не бачиш навіть тіні тих, хто був колись близьким. Вони пішли назавжди, в цьому світі тих людей більше не існує, загубилися в коридорах твоєї пам’яті і більше ніколи не матеріалізуються, лишаться жити в тобі..назавжди… Перший час ти ще живеш із тими заблукавшими тінями, але з кожним днем починаєш розуміти, що вони висмоктують з тебе життя, твої дні по краплині. Злишся на людей, які в цей час оточують тебе, бо вони справжні і далеко не ідеальні. Бо вони не схожі на тих людей з минулого,кожен особливий.
Тебе не огортає самотність, скоріше байдужість, та з’являється глухий біль у скронях.. Твій світ стає іграшковим, події не сприймаються серйозно, з’являється чутливість до звичайного: до подиху літнього вітру, музики, від якої щось вибухає в середині безліччю гейзерів, до запаху вранішньої свіжості та дощу. Ти починаєш говорити мовою предків, через матерію всесвіту, через космос, нехай пустий але свій. Ти розумієш, метушня була ні до чого. Ключ весь час ховався в одній секунді, проведеній на самоті. Істина є простішою, ніж інколи видається, поняття щастя теж…Це не яскраві емоції і не сплески шаленості, а лише меланхолійна спокійність, доторк до власної суті.
Космос має бути пустим, осягання цього приходить несподівано. Ти завмираєш і відчуваєш, як він стискається. Спочатку потрохи, а потім сильніше і сильніше. Перестаєш дихати лише на мить, але ця мить здається вічністю. Інколи варто померти, щоб почати жити заново….Вслухайся…Закрий очі…Подивися як темрява осяюється білим світлом, що засліплює. Твій космос вибухає, народжується новий всесвіт…Зроби вдих…Твоя весна розливається океанами і настає оновлення…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427751
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.05.2013
автор: Майя Котек