Вітер шумить, не згасає,
Сонце пече, не ласкає.
Холод проймає, бентежить,
Зорі – від них ми залежим.
Їду і все край дороги,
Людей незнайомих стрічаю.
Гори, рівнини, пороги,
Там лиш шукаю відчаю.
Скільки поламаних долей?
В світі приходилось бачить.
Люди з очима і болем,
Люди, що ніби маячать.
Дивлюсь і з ними страждаю,
Горе я їхнє вже знаю.
Вони від життя вимагають,
Того, що самі і не знають.
Все ж ми відразу не можем,
Кожного дня пізнавати.
Ми ж не заможні вельможі,
Щоб нам зірки розставляти.
Треба сміло в житті крокувати,
Ні на які незгоди ніяк не зважати.
Треба вміти радіти кожну хвилину,
І прийде щастя і в нашу родину.
Треба вірити в краще і сильно любити,
І навчитись помилок життя не робити.
Хай в житті лиш хороше стається,
І у ваших серцях доброта розіллється.
18 березня 2011 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428069
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.05.2013
автор: Марина Яковишена