КАЛОШІ

Колись  були  ми  босі,  та  пригожі
до  всього,  що  тримало  на  землі.
Та  й  заробили  з  братом  гарні  гроші.
Купили  нам  на  них  аж  дві  калоші,
що  саме  стали  модними  в  Кремлі.
         Від  гордості  не  довго  й  до  гордині.
         Хотілось,  щоб  гриміло  все  село.
         І  в  пам’яті  спливають  ще  й  донині
         калоші,  що  червоні  всередині,
         а  зверху  –  наче  ленінське  чоло.
Дарма,  що  все  одно  були  ми  босі,
та  зимної  сльотавої  пори,
мов  на  парад,  взувалися  в  калоші.
Не  пасували,  та  які  ж  хороші!
Тримались  на  ногах,  мов  приросли.
         Було,  що  якось  наступив  на  скалку,
         то  й  досі  зачіпає  за  живе.
         Ноги  не  жалко,  а  калоші  жалко.
         Як  партію,  любили  ми  їх  палко,
         жахаючись,  –  а  раптом  хто  порве.

Була  епоха  слів  пустопорожніх
і  гасел  –  хоч  нудних,  та  голосних.
Вожді  в  народ  ходили  у  калошах.
Сам  ідеолог  партії  безбожних
топтав  Червону  площу  саме  в  них  –
у  гумових  калошах  всесоюзних,
що  певно  додавало  їм  снаги
топтати  українців  волелюбних  –
винищувати  кращих  до  ноги.
         На  всіх  постах  стояли  людолови.
         І  хто  вже  тільки  нас  не  запрягав?
         Ми  ще  не  знали  про  еліту  нову,
         хто  не  калоші,  а  любов  до  мови
         на  валянки  в  Сибірі  поміняв.
І  в  кепський  час  бували  дні  хороші,
коли  діставшись  рідних  берегів,
ми  залишали  суржикову  ношу,
мов  за  порогом  репані  калоші,
і  розмовляли  мовою  батьків.
         Ми  не  цурались  Байрона,  чи  Гете.
         І  Пушкіном  годили  вчителям.
         То  вже  сама  душа  волала  проти
         братерської  ведмежої  турботи
         під  гаслами  набридлих  «одобрям».
Держава  зла  пропагувала  кривду
на  зрозумілій  мові  матюків  –
після  калош,  ҐУЛАҐу  й  геноциду  –
вінець  завоювань  більшовиків.
       
           А  що  ж  тепер?
         Калош  давно  немає,
         та  кожному  «глаголити»  кортить.
         Все  в  ті  ж  калоші  мафія  взуває.
         І  кожен,  хто  своїх  не  поважає,
         то  суржиком  радянським  лопотить.
Це  незалежні  українці  знову
самі  себе  впрягають  в  те  ж  ярмо,
на  людях  презентуючи  обнову  –
чужу  загальнозрозумілу  мову.
         Батьківську  вже  і  дома  не  вчимо.
Я  не  до  всіх.  До  українців,  –  [i]прошу,
не  потурайте  найманцям-совкам[/i].
         Що  не  пробачиш  горе-землякам,
         що  й  пари  слів  зв`язати  не  спроможні
         на  будь-якій?
То  що  тим  байстрюкам,
що  нашу  мову  топчуть,  мов  калоші,
в  догоду  шкарбунам-більшовикам?

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429401
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 04.06.2013
автор: I.Teрен