(Хто має терпіння, тому благословіння!)
ДЕНЬ ПЕРШИЙ
[b]А[/b] ти знаєш, дитинко,
Хто творив наш світ радо,
Абрикос, апельсинку,
Ананас, авокадо?
[b]Б[/b]ог створив цей світ, бджілко.
Землю, небо, світила,
Баранця, бобра, білку
І берізку тремтливу.
[b]В[/b]ін створив спершу землю,
Щоб почин всьому дала.
Було пусто і темно.
Води довкруж гуляли.
[b]Г[/b]осподь світло творити
Потім взявся охоче –
День. А щоб відпочити
Тьму залишив – для ночі.
[b]Ґ[/b]азда добрий Бог. Словом
Він вчинив справжнє диво!
Сотворити чудовий
Світ – Йому лиш під силу.
ДЕНЬ ДРУГИЙ
Д[b]ругий день у клопотах.
Відділив твердь - дав небо –
Добра вдала робота!
Для життя дуже треба!
ДЕНЬ ТРЕТІЙ
«[b]Е[/b]! Є небо і води.
Але суші немає!»
Землю Господь відводить,
Води в море збирає.
«[b]Є[/b] вода, є і суша –
Це мета не кінцева.
Сотворити ще мушу
Травку, кущ і дерева!»
[b]Ж[/b]иво йдуть у ріст трави,
Вся рослинність плодова.
Всі ці робляться справи
З волі Божого слова.
ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ
[b]З[/b]ір нема. Тож світила
Сотворив Бог яскраві.
Сонце, землю щоб гріло,
Місяць, щоби злотавів.
ДЕНЬ ПЯТИЙ
Ч[b]И[/b]сті води наповнив
Бог усяким творінням.
Різні виникли роди
Божим благословінням:
[b]І[/b] кальмари, й рибини –
Раки, щуки, лини.
І моржі, і дельфіни
(Ластоногі), кити.
[b]Й[/b] вись небесну прославив,
Різне птаство послав.
Соловей, шпак чорнявий
Голосок свій подав.
ДЕНЬ ШОСТИЙ
[b]К[/b]расно Бог потрудився.
В полі мак і полин.
Птах над озером звився.
Ще б якихось тварин!
Крикнув:
- Хай же постануть
Звірі, скот, плазуни.
Веселіш землі стане.
Безмір їжі, трави.
І постали корівки,
Коні, кози, кролі,
Яки, миші-полівки.
Рух пішов на землі.
[b]Л[/b]Любо Господь дивився.
Думу грів позаяк:
- Ще б і муж тут згодився –
Мудрий, сильний, як як!
Став його майструвати
З глини, душу улив.
Наказав керувати
Тим, що вже сотворив.
Чоловіка в Едемі
Поселив, де сади.
- [b]М[/b]ожеш їсти червлені,
Жовті, сині плоди,
Мною створені, Богом.
Вибирай до смаку.
Тільки плоду одного
Не куштуй у садку.
Море щастя зазнаєш,
Як слухняний будеш.
Зло, напевно, пізнаєш,
Як завіт обірвеш.
Як скуштуєш хоч раз
Заборонений плід,
То загинеш ураз.
Серце стане, як лід.
- [b]Н[/b]е візьму, раз загину –
Обіцяю. Авжеж.
- Добре. Кожну тварину,
Що пущу, ти назвеш.
- Носоріг, слон, ворона
(йшли, а він називав).
Морж, дельфін...
Охорони
Чоловік не бажав.
Хоч тварин йшло без ліку.
Мирні всі! Не кіно!
Та чогось чоловіку
Все ж журливо було.
- Може, дать йому жінку? -
Бог про себе сказав.
Із ребра взяв частинку,
Чоловіка приспав
І зробив жінку мужу,
Душу дав їй, привів
В сад:
- Живіть мило, дружно.
Їжте, що заповів.
ДЕНЬ СЬОМИЙ
[b]О[/b]так світ утворився,
Досконалий, красивий!
Сьомий день – Бог стомився.
Та творінням щасливий.
Тепер ляже, спочине
У небеснім палаці.
І хай кожен так чинить.
Раз у тиждень – без праці.
[b]П[/b]отім так було, діти.
Довго ще в саду жили
Перші люди у світі,
Із Творцем говорили.
Досхочу наїдались
Різним плодом із саду.
Звірі їм підкорялись,
До них ластились радо.
Перші люди так звались:
Муж – Адам, Єва – жінка.
Наготи не встидались,
Душі їх, мов картинки,
Повні пишного цвіту.
Бог на свою подобу
Сотворив їх для світу,
І душею, й на вроду.
[b]Р[/b]аз підповз змій хитрючий,
Людям став він казать:
- Плід цей, певно, смачнючий,
Що не велено брать.
Ви попробуйте, люди.
Певно, що не вмретЕ.
Кожен з Вас знати буде,
Те, що й Бог, тобто все.
[b]С-с-с[/b]! - змій жалом порухав.
Єва каже: «З’їмо!»
Адам Єву послухав.
З’їли плоду того.
[b]Т[/b]а й дізналися юди,
Що то добре, що зле.
Сором в їх зайшов груди,
Ляком взялось лице.
[b]У[/b]тікать стали (диво!)
За кущем сіли вдвох.
Бог до них: «Та куди Ви?
Бачу Вас. Та ж я Бог!»
[b]Ф[/b]е! Усе зрозумів я.
Їли ви отой плід,
Що вам брать не велів я.
Світ зазнає цей бід!
- [b]Х[/b]итрий змію, - Бог кинув, -
Будеш повзать до віку,
Рити мордою глину,
Бо ти звів чоловіка.
- [b]Ц[/b]ей плід їла на горе,
Жінко, що радив вуж.
Будеш часто ти хвора,
Пан тобі буде муж.
[b]Ч[/b]оловіку Бог: «Зрадив!
Чи недобре було
У Едемському саду?!
Нащо скоїв ти зло?!»
Той на жінку: «Вона цей
Мені плід подала –
Ота жінка».
«Та як це?
Де ж твоя голова?»
[b]Ш[/b]умом спінились ріки.
Вітер став завивать.
- Будеш ти, чоловіку,
Піт рясний проливать,
Щоб поживу дістати,
В дім, сім’ї принести.
В полі будеш днювати,
Свою зраду клясти.
[b]Щ[/b]е одежу пошив їм
Бог із шкіри тварин.
І пішли світом білим
Поміж гір і долин.
Діточки в них з’явились –
Каїн, Авель – сини.
Пара ними гордилась,
Їх кровинки вони.
Був сердечний син Авель.
Каїн – вдачу мав злу.
Ав овець пас отари.
Каїн порав ріллю.
Авел[b]Ь[/b] – був Богу любий,
Кращий дар приносив.
Каїн – заздрісний, грубий.
Свого брата згубив.
Так пролилась намарно
Вперше кровця людська.
Заздрить – дуже негарно,
Смерть від неї пішла.
Лди множились, жили,
Даль шукать почали.
Землю всю заселили.
Мови різні взяли.
Бог закони лишив їм,
Щоби знали, як жить.
Сад же райський закрив їм –
Гріх у душах лежить
Ще з Адама і Єви.
Та надію Бог дав.
Сина свого пішле їм,
Щоб життя кожен мав –
Вічне, в райські ворота
Щоби мін він ввійти,
З душ прибравши болото
Перед тим, як іти.
Господь дав свого Сина
Нам – Ісуса Христа.
Його діва Марія
В грішний світ привела.
Він ходив поміж люди –
Лікував, воскрешав,
Віру лив їм у груди
І поради давав.
Вчив людей Він, як жити –
З добротою усе,
Щоби ближніх любити,
Як самого себе.
[b]Ю[/b]да - учень був здібний,
Та Ісуса продав.
За монети із срібла
Ворогам Його здав.
Муки витерпів сміло
Бог за злобу людей.
Розп’яли Його, тілом
Він воскрес в третій день.
Тепер кожен попасти
Може в рай, хто любив,
Хто добро робив часто,
Хліб із ближнім ділив.
Хто прийняв покаяння
За учинене зло.
Ніс у серці бажання
Світ засіять добром.
«[b]Я[/b] – є альфа й омега.
Я – початок й кінець.
Хто не прагне ковчега,
Впертий той баранець.
Мій ковчег – це спасіння,
Вічне щастя й життя.
Тіл людських воскресіння
По велінню Отця!» -
Так сказав Ісус миру.
І так буде, малі.
Любіть Господа щиро
І усіх на землі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431126
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 12.06.2013
автор: Крилата (Любов Пікас)