ВІД СПІВУ ДУШІ ДО СПІВУ ДУХА

               Вікторія    Климентовська
«На  хвилях  бузкових  туманів»
«Овід»
Рівне    2007






Замість  епіграфа:
   –  Ну,  як  там  твій  чоловік,  за  розум  ще  не  взявся?
   –  Так!  Вірші  вже  писати  перестав!
   –  То  може  він  ще  людиною  стане!
               (  з  розмови,  підслуханої  у  трамваї)

-----------------------------------------------

В  дитинстві  я  вважав:  якщо  людина  співає  –  це  пісня,  пісня  –  це  поезія.  Одним  з  перших  юнацьких  розчарувань  було  усвідомлення  того,  що  співати  можна  і  не  поезію,  а  поезію  можна  і  не  співати.
Що  таке  поезія,  як  не  Пісня?  У  чому  сенс  поезії?  У  чому  її  призначення?  Для  чого  поету  його  поезія?  Може,  щоб  самовиразитись?
[i]Мистецтво  як  сплеск
                                                   себе  до  небес.  [/i]    (60)**

 Кинути  виклик?  Поекспериментувати?
[i]Мистецтво  мистецтв  –
метафор  мета.  [/i]      (60)
Поезія  –  це  суб’єктивний  вектор  мисленнєвої  спрямованості,  особистісні  переживання  занурення  у  власну  дійсність.  Це  не  матеріальна  сутність,  а  творча  стихія.  Це  співпадіння,  в  процесі  якого  оживають  потаємні  глибини  людського  буття.
 Це,  зрештою,  захоплення  охопленням  мовної  стихії:
[i]Це  мова,  котру,  може,  скоро  забудуть,
тому  отака  дорога.  [/i]  (8)

І  тоді  життєвий  досвід,  спогади  можуть    конвертуватися  в  поезію.  (Вірш  як  щоденник  –  звіт  про  поточні  факти  чи  роздуми.  Або  вірш  як  мемуари  –  сповідь,  обернута  в  минуле.)
Декого  в  поезії  вабить  не  відтворення,  а  творення,  тобто  гра  в  синтезування  ситуацій,  образів,  проблем,  поглядів,  ракурсів,  думок,  символів.


[i]Скрипить  папір,  скрекоче  принтер,
                                                 І  очі  втупились  в  екран  –
це  називається  творити
                                                   або  дуріти  від  старань. [/i](18)

 Кажуть,  заняття  літературою,  письменством  –  це  форма  боротьби  зі  своєю  недозрілістю,  соціальною  незадаптованістю,  це  утвердження,  перш  за  все,  перед  самим  собою,  своєї  цінності,  а  може  й  винятковості:
[i]Але  я  обожнюю  вірші  –  прилюдно!
Здається,  щось  можу,  здається  це  –  чудо.
Здається,  й  щось  інше  так  легко  здійснити.  (7)
[/i]
Чим  досконаліша  поезія,  тим  більше  вона  наближається  до  жанру  внутрішньої  поеми,  спроби  переосмислення  сум’яття  душі.  В  довершеному  творі  антагонізми  життя  (духовні,  тілесні,  вікові)  мають  урівноважуватись,  а  не  випинатись  одним  полюсом,  конфлікт  має  вирішитись  по  канонам  хоч  чиєїсь  справедливості.
[i]А  той,  хто  світ  створив,
                                                 і    той,  хто  світ  спотворив,
                                                 фатальної  пори  ділитимуть  мене.[/i]    (10)

Що  місткіша  поезія,  тим  більше  вона  вимагає  від  читача  зусиль,  мозкової  чи  душевної  роботи.  І  «пересічний»  читач  свідомо  чи  підсвідомо  шукає  чогось  легшого,  простішого,  зрозумілішого,  чи  хоча  б  коротшого.  Якщо  хочеш,  щоб  тебе  читали  (купували),  маєш  наблизити  свій  твір  до  комерційної  розваги.  Всі,  хто  не  мають  комерційного  успіху  оголошуються  графоманами,  тобто  безрезультативними    писаками.
[i]А  ти  мовчиш,  тримаєш  марку,
шліфуєш  хист  і  копиш  злість…
Та  Слово  пробиває  аркуш,
немов  трава  –  торішній  лист.  [/i]  (18)

Чи  треба  рахуватись  з  аудиторією?  Чи  справді  жоден  вірш  не  має  бути  призначений  читачеві?  Як  би  визначити  тип  жінок,  які  формують    читацький  загал?    Хто  вони  –  розумні  інтелігентки  чи  самовпевнені  феміністки?,  емоційні    міщанки  чи  замучені  селянки?,  обкурені  студентки  чи  турботливі  пенсіонерки?,  затуркані  домогосподарки  чи  гарненькі  ляльки?  
Що  хоче  читати  сучасна  українська  жінка  –  жіночі  журнали,  зорієнтовані  на  меншість,  яка  вибилась  у  певний  майновий  прошарок,  жіночі  романи,  які  не  потребують  думання,  чи    хорошу  і  справжню  поезію  Вікторії    Климентовської?

Взяти  хоча  б    збірку    її  поезій    «На  хвилях  бузкових  туманів».
Пані  Вікторія  має  свою  власну  естетику  і  стиль.  Дотепна,  ерудована,  інтелігентна,  уважна  до  життєвих  подробиць.
Її  вірші  –  це  заглиблення  в  жіночу  душу,  конкретні  приватні  історії,  що  не  претендують  на  відкриття  загальних,  глобальних  істин.
Її    часом  гризуть  сумніви,  чи  правильно  все  відбувається  з  нею,  і  тому  вона  не  пропонує  якихось  взірців  для  наслідування.
Ти  не  став  ні  мужем,  ані  другом.
[i]Я  ж  чи  двадцять  друга,  чи  сто  друга.
Та  і  ти  не  перший.  Чи  ж  останній?    
                                                   Мій  неперевершений,  коханий…    [/i]  (65)


У  збірці  є  речі,  навіть  не  мемуаристичні,  а  інтимні,  які  можуть  оцінити  лише  ті,  хто  в  них  описаний,  і,  здавалося  б,  не  цікаві  стороннім  спостерігачам,  особливо  тим,  які  не  здатні  сприймати  тонку  гру  натяків  та  алегорій,  алюзій  та  ілюзій.
[i]Літо  настало,  коханий,
знову  з  тобою  морока.
Липовий  –  тобто  духмяний.
Липовий  –  тобто  підробка.[/i]      (63)

А,  можливо,  деякі  вірші  сприймаються  як  інтимні,  хоча  такими  не  є.  Чимало  віршів  досить  відвертих,  але  в  них  немає  фізіологічності,  такої  модної  у  молодих  авторів.
[i]І  коли  розщібаються  блискавки,
і  між  нами  спалахують  блискавки…[/i]  (66)

Вона  не  веде  розмови  про  фемінізм,  але  живе  і  творить  в  умовах  патріархальної  культури  і  тому  розповідає  про  свій  варіант  соціалізації  в  суспільстві.
[i]У  неї  мороки  –  роки
і  діти  такі  тендітні.[/i]    (33)

Згадуються  не  лише  особисті,  а  й  фахові  «проблеми-досягнення».
[i]Ростуть  мої  діти,  чужі  навіть  діти  одужують  –
і  нікуди  діти  свій  вік  і  своє  ремесло.    [/i](70)

Вона  ініціативна,  смілива  та  конкурентно-спроможна,  але  не  змогла  утвердитись  (і  хіба  тільки  вона  одна!)  у  професійній  діяльності,  не  зважаючи  на  те,  що  постійно  перебувала  в  атмосфері  стресу,  напруження,  жорсткості.  Тому  що  в  цій  професії  –  Медик!,  Педіатр!!,  На  селі!!!  –  просто  не  можливо  проявитись,  утвердитись,  пробитись,  розвернутись,  досягти  яких-небудь  успіхів  чи  творчих  висот.
[i]Медицина  обезцінює
                                                 традиційне  і  чудне,
                                                 медицина  зробить  циніком,
                                                 якщо  зовсім  не  зімне.    [/i](20)
Вона    шукає  співрозмовника.  Вона  хотіла  б  вести  діалог,  але  вимушена  залишатись  монологічною.  
[i]Чужа  душа  –  болото  непролазне.
Та  світить  щось  принадне  в  глибині.  [/i]  (61)

У  нас  дуже  багато  чудових  поетів  (а  Вікторія  Климентовська,  безсумнівно,  одна  із  них)  і  дуже  мало  хороших  письменників,  а  ще  менше  –  хороших  літературних  критиків.
У  прозових  формах  краще,  ніж  в  поетичних,  вдається  описувати  вчинки,  аналізувати  мотивації.  Якщо  емоційність,  віддзеркалення,  душевні  поривання  більш  характерні  для  юного  віку,  то  для  зрілої  людини  притаманнішими  є  аналіз  і  оцінка,  мислення    і  осмислення,  духовні  пошуки.
Хочу  запропонувати  Вікторії  спробувати  себе  в  прозі  чи  в  критиці.  Особливо  в  критиці,  нехай  навіть  не  в  науково-теоретичній,  а  в  художньо-публіцистичній.  Що  може  бути  краще  за  суб’єктивну  думку  майстра  своєї  справи.  Маючи  такий  талант  і  власну  поетичну  майстерність,  досвід,  зрештою,  потрібно  спробувати  задіяти  їх  на  вирішення  масштабніших  задач.
Жанри  розгорнутої  рецензії,  есе  вимагають  і  певного  літературного  вміння  та  досвіду.
 Критика  допомагає  знайти  і  розрізнити  вартісне  й  невартісне,  визначити  місце  мистецького  тексту  в  існуючій  сітці  координат  культурних  надбань.
Критика  розвиває  мистецьку  інфраструктуру  і  культуру  діалогу.
Критика  –  це  обмін  словами  та  думками,  питаннями  і  відповідями.
Критик  –  це  спільник  літератора  в  дослідженні  життєвого  масиву.  Критик  –  це  психоаналітик,  який  демонтує  (аналізує)  культурні  об’єкти,  як  соціально-символічні  акти.
Критик  визначає  місце  твору  в  існуючій  сітці  координат  культурних  надбань.
В  нормальному  літературному  процесі  жива  маса  текстів  художніх  і  критичних  мають  бути  приблизно  рівними,  тоді  це  буде  відкрита  справжня  жива  література  з  безліччю  зв’язків.
Якщо  поетеса  так  глибоко  може  аналізувати  себе,  свої  духовно-душевні  порухи  та  ще  й  художньо  довершено  їх  зображувати  (що  не  викликає  сумнівів  після  прочитання  книг  поезій  Вікторії  Климентовської)  –  то  вона  зможе  так  же  відчути  і  проаналізувати  чийсь  твір.
Бажаю  успіхів  в  пошуках  і  спробах!
Нових  творчих  злетів!

---------------------------------------------------------------------------
**    В  дужках  -  номер    сторінки      збірки    «На  хвилях  бузкових  туманів»,  
з  якої  взято  наведені  рядки.  Це  рядки,  які  виділило  око,  самого  тексту  вони  не  ілюструють.

       Євмен  Бардаков

15.08.09

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434429
Рубрика: Присвячення
дата надходження 30.06.2013
автор: Віктор Ох