Дoвгий чac дивнe, нecфopмyльoвaнe вiдчyття лiтaлo нaвкoлo, нe дaючи зaкpити пoвiки в нaйвiдпoвiдaльнiший мoмeнт. A зapaз вce cтaлo чiткo. Haдiйшлa нoвa iнфopмaцiя, яка змiнилa Щocь. I Щocь змiнилocь.
B poцi 2090 чи 3090 aбo й взaгaлi 9999.
Cвiт нapeштi cтaв лoгiчним. Пpaвильним.
Але раптово сталось непередбачуване. Шторм. Таких вже давно не бачили. Вони ж небезпечні. З ними боролися. І побороли- нанотехнологічні машини для керування водою електро-якимись хвилями. Але проти цієї несподіванки навіть вони були безсилі. Велетенські маси води, що закручуються і, дивним чином, підтримувані вітром, летять. Так, політ цей коштуватиме недешево. Але в центрі- я і ти. А навколо- світ. Такий досконалий, з міріадами вогнів, з винаходами та історією. І водночас беззахисний, як немовля.
Цей шторм наш. Тільки твій і мій. Ніхто не стане втручатися- сьогодні наш день і наш час. Сьогодні, не завтра. Смієшся? Я теж. Це так круто! Тримайся міцніше.
Всі знають, що один водяний вихор нічого не змінить. Можливо. Але ми спробували. А що зробив ти?
Потрібне оновлення. Треба якимось чином знищити ці високі залізно-кам'яні коробки, повитягувати людей назовні. Хай все буде так, як раніше. В гармонії. Тоді ми б також приєдналися - ходили б босими по траві. Просто стояли і ловили б дощові краплі. І сонце відображалося б в кожній з них.
Але чомусь, нам немає місця в цьому світі без щастя.
Там треба винаходити засоби відтворення штучної реальності. "3-Д" "4-Д" "5-Д"... І так до нескінченності. Щоб команди з тисяч найрозумніших фахівців створювали реалістичне зображення трави? Щоб потім могли по ній ходити?
"Об'єкту RFG13-87 присвоєно третій статус небезпеки. Діяти згідно з протоколом. Відбій."
Це про нас. Ті, хто знаходяться за водяною перепоною бояться змін.
"Об'єкт RFG13-87 наказано знищити. Анулювати заборону на використання абсолютної зброї."
От і все. На мить промайнув спалах і на горизонті почала розповзатися темно-червона пляма.
"Вогонь."
Розтікається рідка стіна і падає. Як і ми.
- Падаєм тут?
- Ага. Давай впадем. Ну і дощить сьогодні.
- Це тому, що ми на прогулянку вибралися. О а закон підлості ще ніхто не відміняв.
- Тобі замовляти щось?
- Так, каву напевно.
- А "з серйознішого"?
- Навіть не знаю. - Я підняв очі і подивився на власницю приємного голосу. Вона така красива, коли мокра. І коли суха- також.
В маленькій затишній кафешці в центрі міста, за столиком сиділи двоє звичайних студентів- першокурсників. Я і вона. І, хоча спроба змінити світ провалилася, ми обоє віримо в успіх.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435472
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.07.2013
автор: fire_maroder