Я не хочу літати. Бо раптом впаду
Чи собі на нещастя, чи тим на біду,
Хто мене доглядатиме. Ні, ще раз ні.
Я ходитиму пішки тепер на землі.
Я ламала всі крила, - як в ящірки хвіст,
Відростали ізнов. І мене вітер ніс.
Я шугала між хмарами, чисто орел,
З ейфорією в серці. Та хитрий пан Зел*
Засліпив мені очі. Літала ж я так
Височенько й далеко! Та цей злий варнак
Не давав долетіти до дому Кече**
І кидав в мене списи. Болить і пече…
І летіла, як лантух, униз, шкереберть.
Врізнобіч – біле пір”я, з кущами ущерть.
Журавля не піймала. Й синицю в руці
Відпустила. І відчай свій у п”ястуці
Я затисла так міцно! Та бачиш, в полях
Трави ноги лоскочуть. І стелиться шлях
По Землі мій. А небо… А неба блакить
Тільки вабить. І тягне. Та вже не болить
Слід від крил. Я пройтися люблю по росі.
А літати вже, Кече, мене не проси.
Бо на небі – ні квітів, ні яблук, ні слів,
Що почую внизу. Тут вінок мені сплів
Із пшениці з волошками синіми Рід***.
Тут я – вдома. Ходжу ручаями убрід.
Все божественне – поруч, - рукою торкнись.
І полинеш, та тільки душею, увись.
*Зел – в давньогрецькій міфології – втілення заздрості і суперництва;
**Кече – богиня Сонця;
***Рід – божество долі і врожаю у древніх слов”ян - язичників
на фото - лілеї з мого саду
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436765
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 12.07.2013
автор: Ліоліна