Будую вежу
До самісінького неба
Щоб було можна взійти
І доторкнутися його рукою
Щоб можна було
Підтягнутись щосили
І залізти на небо
Мов на горище
Вже чверть століття
Будую вежу
Час від часу
Гостять в мене
Не дуже привітні
Землетруси
І вітри виходять з берегів
Та й піски перетікають
З однієї землі до іншої
Тоді вежа моя
Починає вчитись танго
Й падає падає падає
Ламаючи собі кості
Випльовує кам’яні брили
Мов вибиті зуби
І я разом з нею незграбно
Падаю падаю падаю
Так і не навчившись танго
Та все ж таки завжди
Ми піднімаємось знову
Ніби партнери у танці
І починається відбудова
Мої будівничі
Складають камінець
За камінцем
Наші хребти
Від червоного вогню
На мурах
До червоного вогню
У долонях
І вежа поволі підноситься
Над їх чолами
Стає маяком
Для загублених птахів
З далекої півночі
Усе ближче до неба
І ще трохи залишається
Підрости
Щоб занурити чуприну
У кращому сьогодні
Але завжди під кінець
Моїм будівничим
Бракує сил й наснаги
І вони падають падають падають
Та стають пісками
Що переливаються
Із земель до земель
Тоді піднявшись на вежу
Що й далі буде тільки
Зупинкою
Для подорожніх птахів
Що далі буде вчитися
Танго удвох
Дивлюсь далеко-далеко
Коли сонце заходить
За обрії пісків
Що були будівничими
Моєї вежі
І бачу як пісок
Перетікає непомітно
З землі у небо
Тоді розумію
Пошепки, ледь відчутно
Що так насправді
Не мені збудувати
Вежі до неба
Та з кожним новим
Світанком будови
Стає в мені
На одну краплину піску
Більше
Й він хлюпотить всередині
Віршами
Й може колись
Коли моє тіло стане
Текучим як пісок
Затанцюю зі своєю вежею
Аж до неба
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437398
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.07.2013
автор: Харіс