Не знаю, хто мені моя душа! –
Чи зрадниця, чи друг, чи кат жорстокий!
Лиш знаю певно – і боги грішать,
Та для людей величні їх пороки.
Гріхи богів прекрасні та хмільні,
Звучать, як ліри, пахнуть, як троянди.
Їх зло – святе, і справедливий – гнів,
А розум повсякчас блаженно-п’яний.
Тож люди в цих ілюзіях живуть,
Богами на землі жадають стати.
Приймають за нектар гріховну муть,
Стають для себе жертвою і катом.
Не тішать смертних праведні діла,
Їх істина – у розкошах та владі.
А влада – це отруєна імла,
У ній і мудрі загубитись раді.
В палких серцях сплелися зло й добро,
Та скільки мрій об ніч зламало крила!
О душе, а який в тобі герой
На битву піднімає кволе тіло?
Чом рветься він до сонця, мов Ікар,
Прийнявши за світило відблиск пекла.
Блукає в лабіринтах чорних хмар,
Нанизує на біль небесні перли.
Душа ридає кров’ю на папір,
Та не збагне божественної драми.
Несе у забуття хрести зневір.
Бо в Рим ідуть завжди двома шляхами.
Один – добро. Там праведні думки
Тяжкі кайдани у сльозах волочать.
А другий – кривда. Він завжди легкий,
Але приводить у обійми ночі.
На тих шляхах пахтить вогонь спокут,
Лякають невідомості фантоми,
Мечем Дамокла нависає суд,
Бурштином плачуть сестри Фаетона
Шукаєш, душе, на землі едем,
Що створений безумствами людськими?
Не знайдеш ти пристанища ніде! –
Бо втративши себе, не станеш кимось…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437523
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.07.2013
автор: Лілія Ніколаєнко