Які ж бо дивні наші люди,
Говорять завжди:"Так не буде"
А потім раз і так стається,
Що їм інакше не вдається.
Купляють шмотки найновіші,
Із них беруть найкрасивіші,
А інші зовсім не вдягають,
Для чого їх тоді купляють?
Клянуться в вірності великій,
А через день лунають крики,
Про клятву щиру забувають,
Якось по-дивному кохають.
Складають віршики про дружбу,
Неначе про військову службу,
Говорять, що цінують дуже,
А через рік їм все байдуже.
Курящих же не переносять,
Під ангелочків милих косять,
А потім курять коли важко,
Хоча усім буває тяжко.
Говорять, що повік не лишуть,
Що першими листа напишуть,
Слова кидають мов каміння,
Та ці слова без розуміння.
До храму ходять помолитись,
Щоб Божих заповідей вчитись,
Та чинять зло і не шкодують,
Життя дурницями марнують.
Не тих любити часто хочем,
Коханим голову морочим,
Посадимо зерно кохання,
Зерно найбільшого страждання.
© Коля Януш
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437532
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 15.07.2013
автор: Коля Януш