Померла для живих душа моя,
Згубилась у безплідному шуканні.
У тіло не вертається ніяк,
В безодню забуття невпинно кане.
Ким тільки, бідолашна, не була,
Всі маски переміряла, всі ролі,
Заходила вогнем в чужі тіла,
Боролася і падала з престолів.
Жебрачкою сиділа край доріг,
За правду животіла у темниці,
У чистий храм впускала зло і гріх,
У дзеркалі думок міняла лиця.
Як істину збагнути їй сповна,
Щоб вирватись з цієї круговерті?
Як розпізнати доленосний знак,
І не боятись ні життя, ні смерті?
А що є смертю – чи тілесний тлін
Чи при житті загибель від скорботи?
Відчувши муки пекла на землі,
Чи стане за земне душа боротись?
То Рай чи Рим? – то істина чи фальш?
Вінок лавровий чи вінець незримий?
Мовчання. Крик. Вагання. Відчай. Жаль.
Будь проклятий облудний шлях до Риму!
Вже так багато витрачено слів,
Із болем перетерто вічні теми.
Здається все ж – рукопис мій зітлів.
Не сказано нічого. Все даремно.
Забудь про Рим. Він світить не тобі,
Лиш сяйвом міражів пекуче ранить.
Забудь про рай, бо він не для рабів,
А люди – всі раби гріха й омани.
І музу, мов на плаху я веду.
Човняр уже чекає біля Стіксу.
В сміття кидаю перестиглість дум.
У цьому сні мені уже затісно!
Пізнання плід (насправді він гіркий!)
Зухвало довелося надкусити.
Мій шлях у ніч звели чужі гріхи,
Та вдалині колоситься ще жито…
Далі буде...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438910
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.07.2013
автор: Лілія Ніколаєнко