Підставляю обличчя простягнутим сонячним променям,
Мружу очі грайливо, неначе до них зачіпаюсь,
Та стежиною йду босоногим щасливим паломником,
Золотавим теплом благодатним увесь огортаюсь.
Необтяжений клопотом сіро-похмурим буденності,
Що покинутий у черевиках під пагорбом знятих,
До вершини прямую черпнути у пригорщі певності,
Віри в те, що наземний плазун також здатний літати.
Хто сказав, що життя присудило низинами повзати,
Між доріг кам'янистих, позбавленим права на мрію.
Перепони усі подолати рішучості сповнений -
Окрім сонця блискучого ціль величава так гріє.
І до краю квапливо іти семимильними кроками,
Від землі відірватись шаленим стрибком в невагомість.
Полетівши, життям кольоровим метеликом порхати,
Черевики залишивши, крила здобувши натомість.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439414
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.07.2013
автор: Олександр Яворський