Крізь людську байдужість проростали квіти…

Крізь  людську  байдужість  проростали  квіти,
Пнулися  до  сонця  ніжні  пелюстки.
Від  розпуки  небо  почало  сивіти,
Розірвавши  душу  громом  на  шматки.
І  молились  люди:  «Та  за  що  нам  кара?
Ми  ж  для  тебе,  Боже,  зводимо  церкви,
А  над  нами  досі  полину  примара,
І  дірки  в  озоні  –  спробуй  проживи.
Що  тепер  робити?!  Та  у  нас  же  діти…
І  яка  їх  доля  на  Землі  чека?!...»
Як  спасіння  наше  проростають  квіти,
Та  і  їх  безжально  рве  людська  рука.


Фото  автора

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439595
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 26.07.2013
автор: Олена Іськова-Миклащук