Ненависні ночі у снах обвивають мотузками шиї
Плачуть срібні гори, вовки збираються в зграї і виють
Може хтось лякаючись, надіється на тебе
Спробуй добести, що тут боятись не треба
Навколо бездонні провалля, смерті вартий один необачний крок
Землю встеляють краплини крові, розпечене вугілля, мертвий пісок
Сухе листя падає з голих дерев, і згорає не встигши зібратись до купи
Щоб дійти до води, не обпікши ноги, доводиться ступати по трупах
Більше шансів прокинутись завтра живим було, як би йшов ти один
Ті, що йдуть позаду не мають облич, а лідерів ти бачиш тільки зі спин
Стихія зводить мечі до щитів
І певне той боягуз бути тут не хотів
Може хтось, тікаючи надіється на тебе
Спробуй! Доведи їм істину! Бо вбивати не треба
Червоний дощ важкими ударами змиває ржавчину з дирявої сталі
Потонуть і нім ті, що вирішили не йти, або слабаки, котрі вже відстали
Червоний Марс гляне з висоти і не сховатися від нього за каменем стіни
Той погляд наводить жах, якщо ти не маєш зброї, бо він провісник війни
І ось вже колони мільйонів живих, стоять так відважно у черзі за смертю
Ті, що не думають, на вірність неіснуючим принципам клянуться відверто
Битва збирає завжди найкращих
А гірші в той час ховаються в хащах
Може хтось, змагаючись надіється на тебе
Спробуй! Доведи їм істину! Бо вбивати не треба
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440072
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 28.07.2013
автор: ura0701