Ці вікна дрижать, від кожної крихти неба,
Спадає все нова і нова історія,
Мені світло падає ешелоном у саме серце,
А очі до неба, як глядачі у перших рядах...
І цей весь до скону перфекційний пластик,
Виїдає з своєї середини нутрощі чорної гнилі
Він достатньо по хіпстерськи правильний,
Б’ється кривою зовнішністю у власні крила
Це нестерпно...скло витримує навіть камені,
Береже усією своєю прозорістю,
Від елітних батальйонів безглуздості
Він найдоречніший - стає опорою...
А я ковтаю життя своє солодовоми водами
Перетинаючи міста розбещеності в кожнім обличчі
Мені все ж до неба, як до пункту призначення,
Дихати киснем аби там жити...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440113
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 28.07.2013
автор: Ваньоха Р.