- Ти не лякайся висоти, малий!
Гілля росте на те, щоб нам стрибати.
А брати їжу з рук людей - не смій!,
- своє навчала білченятко мати.
- Твій батько довіряти людям звик.
В гніздечку віхоть шерсті залишився...
То не ведмідь був - п`яний молодик...
А батько головою поплатився...
І білченя кивнуло: "зрозумів!"
Гіллями парку притьмом пострибало.
З алеї долинав весільний спів:
подружжя квіти пам`ятнику клало.
- Глянь! Білка! Печиво мерщій давай!
Вони ручні - підійде, нагодуєм.
стань, молода, навшпиньки, не злякай...
Годуй її, а ми сфотографуєм.
Яка фата! І юна молода!
І пахне печиво - аж в носеняті крутить!
Та білченя хутчіш звідти хода,
Лиш ледве підняла дівчина руки...
- Воно мале, дурне,"не поніма"!,
процесія весільна "заключила".
А білченя прибігло, й каже: - Ма`!
Зробив я так, як ти мене учила!..
...Відмінність від людей є у звірів...
Це кожна білка з гілки всім розкаже.
В них дітки завжди розуміють матерів,
бо мати вам погане - не підкаже!..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=44055
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 26.10.2007
автор: Микола Шевченко