Зустрівся Світ із Всесвітом; потисли,
згрубілі руки, мов кремезні мужики.
Та так упевнено, що...зорі скисли!
І в баби Катрі в діжці огірки...
От, Світ і просить Всесвіт:"Всевеликий!
Ну що робить із людством, підкажи!
Ти знав таких світів як я - без ліку.
Що скажеш: людям жить, а чи не жить?"
Творець наш, велемудрий, звісно знає,
але Його страхаюсь турбувать.
Він також рішення мого чекає,
Я ж, непостійний, щоб його приймать.
Дід-Всесвіт кашлянув, всміхнувся в вуса,
що аж комети врозтіч шугонув!
"Дай мікроскопа, зараз подивлюся,
що ж там таке землянин вже утнув?
Ти глянь - він що собі в кишені пхає?!
То ж золото! Нас хоче пережить?
Овва! Диви! Кого то він вбиває?
Таких, як сам...Йому що, не болить?
Про що той бреше? Я його не чую!
Щось обіцяє він братам своїм.
А прослідкуй - куди то він прошкує?
Ховається від них... Не буду з ним!
Я - Всесвіт правди! Що вони, здуріли?!!"
Так тупнув злісно, що аж Світ знітивсь.
"В цих душах скельця розуму змутніли...
Дай, гляну ще раз, хоч і надививсь...
Стій! Он, Сіяч, і в нім себе я бачу!
З високого чола солоних крапель піт.
Та ж він працює Правдою! Живи, Сіячу!..
Малий, ти чуєш? Ще живуть хай, ще не слід...
десь 2002
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=44056
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 26.10.2007
автор: Микола Шевченко