НЕВДАЛА АТАКА (Новела)

                             Після  обіду  червонястий  когут  Варфоломій  почав  нудьгувати.  Стріляв  безбарвними  дробинами  своїх  злющих  очей  з  подвір’я  на  вулицю  і  крутив  головою  на  всі  боки.  Режим  очікування  чергової  жертви  явно  затягнувся,  а  надлишок  адреналіну  примушував  гнівно  бити  шпорами  та  гребти  суху  землю  довгими  чорними  кігтями.  А  що  робити?  Що  робити?!  Куряче  кодло  за  день  набридло,  трьохколірна  потаскана  кицька  дратувала:  щастя  ні  в    чий  дім  не  принесла,  а  поводиться  в  чужому  дворі  так,  наче  вона  –  пуп  Землі.  Хотів  було    показати,  хто  тут  за  господаря,  та  пронира  спритно  скочила  на  стовбур  старої  груші  і  повисла  на  небезпечній  для  себе  висоті.  Ще  й  озирається  нахаба,  промовляючи  через  плече  до  Варфоломія  своїми  зеленими  зіницями:  
                       -  А  дзуськи!
                       Стрибати  на  грушу,  тобто  ганьбитися,  Варфоломій  не  мав  наміру,  то  ж  зробив  вигляд,  що  кицька  йому  більше,  ніж  байдужа.  Хоча  бажання  при  нагоді  поквитатися  з  нею  півня  не  покинуло.
                       Ще  зовсім  недавно  був  у  Варфоломія  добрий  приятель  –  сусідський  півень  Петя.  Ім’я,    відверто  кажучи,  сусіда  мав  не  престижне,  але  суперником  у  бійках  виглядав  достойним.  Не  раз  сходилися  з  ним,  розбиваючи  до  крові  один  одному  гребні  та  пики.  І  хоча  Варфоломієві  побої  добре  маскувалися  його  червоним  оперенням,  а  зрадливий  білий  колір  Петіного  покрову    завжди  був  заюшений  кров’ю,  Варфоломій  чесно  визнавав  нічию.  Але  ж,  як  уже  сказано  вище,  був…  Був  та  й  загув…  Чув  якось  розмови  у  хліві  на  сідалі,  що  Петіна  хазяйка  зварила  добре  холодне:  без  жодної  свинячої  рульки  чи  пакетика  желатину.  Сусіда  мав  міцні  натреновані  ноги  та  м’язи.  
                         Боковим  зором  Варфоломій  угледів  обережні  порухи  вуличної  дрібноти  –  горобців  і  зробив  різкий  випад  в  їх  бік,  чим  налякав  сіромах  до  нестями.  Та  розмінюватися  не  став  –  не  та  категорія.    Мав  у  запасі  варіант  більш  серйозний:  відчував  нутром,  що  з  хвилини  на  хвилину  з  уроків  додому  має  повертатися  сусідська  малеча.  Його  передчуття  затвердив  мідний  дзвоник  в  руках  шкільної  прибиральниці,  доброї  знайомої  тітки  Марисі.  Варфоломій  стрепенувся,  немов  після  сну,  залопотів  крильми  і,  витягнувши  шию,  прийняв  стартову  позицію  біля  перелазу.  Нехай  лишень  підійдуть  поближче  –  ото  вже  розважиться!  Така  можливість  трапляється  нечасто,  але  сьогодні,  схоже,  його  день.  Дід  Іван  задрімав  у  тіні  на  причілку.
                         Зі  шкільного  подвір’я  з  галасом  висипали  дітлахи  і  в  бік  Варфоломієвих  ворин  рвонули  двоє  сусідських  хлопчаків,  сміючись  та  пригощаючи  на  бігу  один  одного  тумаками  та  ударами  учнівських  портфелів.  
                         -  Ось  вони,  дорогенькі!  –  прокректав  когут  в  очікуванні  гідних  суперників.  
                         Заводитися  із  занадто  дисциплінованими  та  слухняними  школяриками  –  не  в  його  дусі.  Була  якогось  дня  спроба  нальоту  саме  на  таких  та  ніякого  «кайфу»  від  того  не  отримав.  Застигли  серед  вулиці  перелякані,  збилися  в  гурт  та  ще  й  портфелями,  немов  щитами  закрилися.  Постояв-постояв  біля  них,  пригнувши  шию  до  самої  землі  та  крутячи  очима,  що  аж  повилазили  із  орбіт,  та  й  поплентав  назад  у  подвір’я.  Бо  вже  котресь  почало  скиглити  та  гукати  на  допомогу.  А  псувати  відносини  з  дідом  Іваном  Варфоломію  не  хотілося.  А  ці  двоє  характером  дуже  на  Петю  схожі,  то  ж  завжди  користувалися  його  повагою.
                         Виліт  Варфоломія  на  вулицю  був  схожим  на  невдалий  старт  балістичної  ракети.    Ґалаґан  злетів  високо  у  повітря,  ударився  тім’ячком  об  товсту  гілку  груші  і  гепнувся  на  землю.  В  голові  запаморочилось,  в  очах  спочатку  потемніло,  потім  прояснилося  і  на  тину  Варфоломій  угледів…  Петю.  Біленького,  без  будь  яких  слідів  побоїв  та  ще  й  з  сріблястим  німбом  навкруг  голови.  
                             -  Нікудишні  діла…  -  промайнуло  в  голові.
                             Якась  невидима  сила  знову  підкинула  тіло  вгору  та  вивела  на  траєкторію  діаметрально  протилежну  запланованій.
                             -  Не  здавайся,  друже!  Я  в  тебе  вірю!  –  виразно  почув  Варфоломій  знайомий  голос  покійного  сусіда  і  завзято  змахнув  крильми.  
                           …  До  тями  він  прийшов  на  солом’яному  даху  льошника,  принижений  кострубатою  мітлою  в  руках  діда  Івана  та  обсміяний  сусідськими  шибениками.    Намагався  зрозуміти,  в  чому  був  його  прокол,  та  так  і  не  допетрав.
                             -  Ех,  Петя-Петя…  На  кого  ж  ти  мене  покинув?  –  крізь  сльози  поглядом  запитав  Варфоломій  у  жердини,  на  якій  ще  мить  тому  сидів  його  вірний  найкращий  друг.

1.08.2013

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440920
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.08.2013
автор: Галина_Литовченко