Коли годинник розбивається,
ми сходимося в одній часовій площині
й переплітаємося руками,
як нитки у бабусиному светрі.
Тільки-но великі мурахи часу
склеюють докупи механізм,
як ми знову зникаємо
кожен до свого простору,
приречені на цілу вічність
одне одного чекати, як спокути
чи спокуси,
і спрагло віддаватись щастю бути разом.
Ми зліпимо колись
на двох одне позачасся.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441399
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 04.08.2013
автор: Юлія Закутня