Іноді мені здається,що мене немає.
В тихому і темному ранковому повітрі чуються крики птахів і гудки поїздів,які десь над рікою накладають на неї свою тінь,мов смертоносну стрілу,що має свою ціль.Її жертва-я.
Потяг зник і мабуть осів на залізничному вокзалі.
Я стою на балконі і пускаю дим з ніздрів,курю наче востаннє і це мене непокоїть.Що це?Молодий-дурний?Далі все виправиться?Ну,далі,в майбутньому?Хто зна.
Спробую пояснити.
Я ненавиджу цих людей,що зараз сплять.Їм немає сенсу прокидатися,вони недоістоти.Потім вони встають на роботу,йдуть сірі,зігнуті і оповиті димом.Чи туманом?Щось мичать,може хочуть щось сказати,я в це щиро вірю,вони звертаються до всіх оточуючих,чи то пак,тільки до себе,і тільки через безвихідь.
Мене немає-я один з них.
Коли це розуміння тонесенькими цівочками вливається в тебе,тіло пересмикує,холодить і ти починаєш вибивати зубами «S.O.S.»
Натомість я хочу кричати.Гукати.
-Гей,геееей!Подивися навколо!Що ти бачиш?Що?!Чому ти мовчиш?
Незнайомець підвів голову і подивився на мене зляканими очима.Я зрозумів чому,я ламав покірну тишу.Його погляд ставав дедалі ващим.Очі залиті довгим алкогольним стажем почали мені змовницьки підморгувати.Я зібрав у роті слини і смачно плюнув у монстра.
Сьогодні мені треба на роботу.О 6:30 я маю виходити зі свого лігва,але чомусь я встав о 4:37 і стою на балконі.Стою я в порваних трусах,з дірки на них,охайно випадає моє праве яєчко.Стискаючі цигарку губами,чухаю фривольне яйце вільною правою рукою.Ліва ж у мене зайнята,бо ліктем сперта на підвіконня і тримає мою важку голову.
Якого хріна я встав так рано?Нерви?Чи можливо пошукати відповіді у містиці,в якомусь забубонному символізмі,мовляв:це твій останній день!-Та ні.Ніхріна подібного.Це якось занадто просто,ба більше того,беззмістовно.На який ляд,комусь або чомусь відкривати таємницю моєї кончини…маячня.Де сюрпризи?!Я так до них звик(як і кожна істота на Землі),виробився імунітет,і тепер навіть стає смішно,коли б мало було страшно.Регочу чи то пак,посміхаюся,на мене дивляться,дивуються.Розслабтеся!І Вам таке буде.
Цигарка шкварчить,чується неприємний запах підсмаженого фільтра.Даю шалбан і недопалок,роблячи тисячі переворотів і світячи своєю головою,зникає у високій,густій траві.Дим капітуляції.
Якщо я зараз ляжу і спробую заснути,не встану.А як,не встану,на роботі мені вафля,штраф,докори разом з прогнившим поглядом начальника.З цим миритися,що на страшній женитися.
Змирився,але сподіваюся на відплату і тут,я вже чекаю дарів з небес,як Свідки Єгови.Всі мої вороги,тобто,всі хто мені не подобається через свою генну запрограмованість,всі ті,що робили мені хорошому погано,всі ті,що…(коротше,я думаю зрозуміло,нє?)будуть горіти у вогні,очі булькаті їхні будуть смішно вилазити з орбіт і лопатися мов повітряні кульки,шкіра буде злазити мов з печеної курки,і запахи цього смаженого свята будуть долітати до зірок.
Мрії,мрії.
Насправді я гуманіст,і не люблю оцих всіх проклять і не живу бажанням зла.Я люблю квіти,тістечка,цілунки і картоплю пюре.То(зло) тільки іноді.Як от зараз,коли треба йти на роботу і я не виспався.Чому природа така жорстока і видумала сон?Я блін,не в силах це зрозуміти.Поки інші сплять їх ріжуть і висміюють,потім ті перші теж засинають(нікуди не дінешся) і все повторюється в точності до навпаки.
Отак і приходиться,йду заливаю собі в пластикову пляшку з під коли компот,а в невеличкий судок майструю неапетитний бутерброд.Це чудово,що до обіду стається така дивовижна трансформація.Бутерброд стає бажаним.Щось схоже відбувається в сексуальному житті.
Дивлюся на запиленого годинника над плитою:у мене ще година.На столі книга.Поезія.Життя моє і так не солодке,а я ще й блюзнірствую.Читати поезію перед вирізкою деталей зі сталі-мазохізм,недалекоглядність,згубність.Але у мене вільна година,і у мене немає виходу,і не кажіть,що в любій ситуації є вихід,ця теза мене дуже дратує.Одже,читаю:
/Сплю-не сплю.Чиюсь вволяю волю.Лю.
І раптом якось повно!Люлі-лю…
Півні(вікно) і повінь зеленого пива(крізь вікно)-
все звучить на О./
Все таки вийду.Кладу в пакет кампот і лоток,зачиняю за собою двері.
Хто сказав,що пиво зранку п’ють тільки алкоголіки?Маячня.
Полегшало.Справді легко,а трунок таки будує тимчасове щастя і задоволення життям.Так.
-Облуда,слабкість,неспроможність жити «Справжніми» цінностями.
Не знаю.Мені офігенно.
А ще рятує мій маленький,синенький плеєр і О,Музика на ньому,бальзам на мою душу,якщо вона є.
Грає: «God willing» від DropKick Murphys.Кайф.
Сиджу в тролейбусі,на маршрутках принципово не їжджу.Нахальні водії,мало простору,шансон,сидіння не оббиті замінником шкіри,а ще я економлю на проїзді.Хтось скаже,що ця економія не виправдовує себе,зате я можу компостувати квиток.
І от я вже бачу вхід на моє місце роботи,до нього прямують робітники,мов до тріумфальної арки,римські легіонери.Один такий сумнівний вояка-я.Дверцята-гармошка відкриваються зі зловісним шипінням і я виходжу мов приречений.Таке відчуття кожен,довбаний робочий день.
Які у всіх лиця.Насуплені,невиспані,бодунні,підбиті під час п’яних побоїщ,і всі до низу,всі до низу!Я дивлюся на свої черевики,бачу,що скоро у мене розв’яжуться шнурки,не буду зупинятися,ще ж не розв’язалися.Я долаю останню сходинку і падаю,двері переді мною,ще не зачинилися,тому я падаю далі,комусь у ноги.Чується сміх,а я чомусь злюся,хоча теж мав би сміятися.Чого я злюся?Смішно ж.Втішаю себе,що розсмішив цей неживий натовп.Проходжу пропускний пункт,де треба протягувати документи працівника заводу(ніби тут багато бажаючих працювати),жіночка з велкикими,мов у бульдога щоками мені посміхається,дивуюся і посміхаюся їй у відповідь.Через мить розумію,що вона не просто посміхається,вона сміється з мене.Моє Его пошкоджено.От сука!-думаю я.Потім,стоп!Чому я став таким вразливим останнім часом?Шо такоє?Відкладаю це питання на потім і дивлюся на свої черевики.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443604
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.08.2013
автор: Микита Салапита