Людина носилась зі своїм я,
Мов з дорогим вином у склянці,
Аби не розлити це найдорожче ячество -
Свою осібність через світ.
Спочатку тебе спокусив із заборони плід,
А потім - первісні - на дні душі - надлюдські танці.
Крізь мене видніють лише жертівники пожадання,
Що виросли повз тисячність літ,
І їх істина чорніє тавром пристосуванців.
Господи! Це ж півбіди,
Якщо - незатишок,
Але коли нема стіни,
То пустеля їсть своїми зчорнілими очима.
Я ж хочу торкнутись святості,
А в результаті - духовна проказа.
Та ця чаша не омине,
Я прийму її, мов гостя,
Я розділю її часопліт
Через ритми її словостискань,
Через зорі твого непростоволосся.
Тільки страшно,
Коли дивлюсь на всі ці таврування,
Рудименти мого биття об лід.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443928
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.08.2013
автор: Олена Ганько