У легкому блакитному платтячку, білих туфельках, усміхнена, зачарована сонячним ранком, стояла Горислава на подвір’ї. І все то таке пишне та миле, убране літніми пахощами, прикрашене квітами, радує очі. І кожен день для Горислави – свято.
Весело влітку на вулиці – іграшки та забави. І грошей заробиш за один день більше, аніж батьки – за місяць. Жаль, правда, зривати зелені листочки з вишень чи яблунь – та наступної весни знову ж виростуть. І жартів багато, і веселощів … А коли піде дощ, то наробиш паперових човників –і нумо пускати на воду! І пливе, пливе той човник по калюжам, поки не здолає його вода, поки не змокне та не потоне… І тоді знайдеться інша забавка – ляльки, або ж побігати в квача, чи в хованки пограти. На все вистачає часу, і сонця, і світла, і натхнення. Буває, і в хату не заженеш дітвору.
Але сьогодні – не той день. Горислава із серйозним видом ходить по подвір’ї, чекає дорослих. Он яка на клумбі квіточка – неначе зірочка! – горить-блимає, дивиться на дівча. А он ромашки, коврики, рукавички та стокротки – так і розстелились різнобарвним килимом, так і світяться життям, красою, рідною землею. По тину поплелись кручені паничі, немов пурпуровою ковдрою, вкрили загорожу. Любо глянути на квіткове царство у себе вдома.
Нарешті вийшла мати – усміхнена, закосичена щастям, і батько – теж з ласкавими, добрими очима. Для Горислави і сьогодні, і вчора, і завтра – урочистість, а для батьків – що ж поробиш – не щодень. От нарешті мають іти кудись на парад чи на концерт – справжнісінький тобі концерт! Горислава ще жодного разу на такому не була за увесь свій вік, за всі свої п’ять років!
Правда, що матінка увечері любила заводити пісню – лунку, щиру, гарну – аж самому підхопити було бажання і нести її до себе і до людей у серце… І про соловейка, і про дівчину та козака, і про жито, про барвінок, про калину… Батько умів грати – на чому тільки він не вмів грати! І на сопілці втне, і гітару опанує, і скрипку. Отож як почне що веселе заводити – ноги самі просяться до танцю, і Горислава так і скаче по кімнаті, такі вихиляси вміє! Чула ще бувало пісні – якісь не співочі вони, не рідні… Та й мала – не все могла зрозуміти у тих словах, у тій музиці, у тих танцях.
Концерт мав бути на славу: люду – як зернят в маківці, вулиці – просторі та чисті, небо – безжурне, сяюче. Поки тривала днина, поки пекло сонце – виступали тітки та дядьки в синьому з білим вбранні. Гарні голоси, гарні мелодії, хіба що мова незнайома Гориславі – через слово розуміла дівчинка їх спів…
Час спливав. То тут, то там виднілись продавці з цяцьками та їжею. Гориславі купили чічку в коси – радості не було меж: все то думала, яка чудова прикраса, яка блискуча, та ще й до сукенки личить! Сонце вже хилилося на обрій і залишало на небі пишні бузкові квіти – неначе оті паничі на тині заполонили увесь овід. Небо зайнялось вечоровими іскрами, горіло…
- Для мене горить! – подумала Горислава.
А от і почався вечірній концерт. От зараз буду співати, раділо дівча у тата на руках.
На сцену вийшла перша артистка – пані у зеленому платті, яке було все майже прозоре, мов решето. І як їй не соромно, пронеслось у думках у маленької дівчинки. Далі почалася музика – та така гучна та непривітна – не знати звідкілля вона взялась. Горислава, наче заворожена, дивилась на сцену, слухала пісень. Приємний голос пролунав, досяг вух глядачів… Горислава все ще так дивилась, наче то була не співачка, а казкова істота.
Довго були вони на святі – закосичена щастям мама, добрий тато і маленька Горислава. Стільки нового дізналася вона за сьогодні, скільки думок відвідали її дитячу, ще не заклопотану буднями голівку.
Поверталися додому – і зорі знову горіли для Горислави. І оченята, неначе дві намистинки, світлом відповідали небесному багаттю. Такий приємний та теплий вечір. Такий ніжний, загадковий вітерець. Мале дівча спиняло свій погляд на деревах, що обіймали листям той вітрець, на чорному асфальті, що вицокував від кроків, на будинках, що тепер стояли фортецями та замками. Вона ніколи не втомлювалася дивуватись світові…
І лише вдома, сидячи на ліжечку, Горислава згадала про концерт. Вона намагалася розібрати, якою то мовою співано – але дарма! Одне через одне розуміла слова, допитувалася у себе, що то все значить, але не могла відшукати у пам’яті. Вона чекала хоча би одну з тих пісень, щоб повністю осягнути, як то вона осягала мамині співанки, але жодного разу не змогла.
- Надобраніч, Гориславочко! – зайшовши до кімнати, сказала мама.
- Матусю, чекай, - промовила дівчинка. Трохи задумавшись, запитала: – А про що був концерт сьогодні?
Мати здивовано підвела брови.
- А ти хіба не зрозуміла, доню?
- Трішечки, матусю. Зовсім трохи. Хотіла би я навчитися тій мові, котрою говорили на сцені. Можна?
І дівчинка так заглянула матері в очі, так дивилась на неї, що у мами заіскрилися сльози, намочивши чорні, наче ніч, вії. Зітхнувши, та промовила:
- Побачимо, донечко, подивимось. Підеш до школи – там навчать. Тільки ж дай мені одну обіцянку.
- Яку, мамо?
- Не забувати тих пісень і тої мови, що ми з татом тебе навчили. Добре, моє сонечко?
- Гаразд, мамо, як же забути те все? – здивовано пролепетало дівча. І показуючи десь зліва, мовило: - Те, що тут, матусю, воно ж не пройде ніколи, так?
Мати схвильовано посміхнулася, поцілувала доньчине чоло і, вимкнувши світло, вийшла з кімнати надвір. Перед нею стояло небо, усміхаючись доньчиними вустами, шепочучи доньчині слова…
А Горислава закрила очі, намагаючись мерщій заснути. І все то снилися їй соловейки, кущі рум’яної калини, верболози, дівчина та козак, жита… Українські жита…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444462
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.08.2013
автор: Siya