Змаганнями ведруські були свята,
Де спритність проявлялася і розум,
Але й робота, радістю багата,
В піснях кипіла жваво й стоголосо.
Прийла уже й пора для сінокосу,
І селище, від мала до велика,
Удосвіта, в сорочках білих, босе,
На луки прагне із веселим криком.
На конях хлопці, всміхнені обличчя,
В руках віжки тримають довжелезні,
Щоб ними сіна свіжого копиці
Та до стогів підтаскувать кремезних.
Сім'я на двох візках летить по стежці,
Дядьки також із косами, статечні,
З граблями їх жінки і діти. Решта -
Між косарів ще бавиться малеча.
У кожного стоги свої в помісті,
Та навики показують робочі,
Від інших крадькома черпають істин,
А молодь на знайомства вся охоча.
Співають косарі та їхні коси,
Жінки збирають скошену траву,
Суху вже молоді у копни зносять,
Вдихаючи прохладу польову.
До стогу від луків йшла низка з коней,
Їх вели парубійки за вуздечки,
Останній, наймолодший, трішки сонний,
Ішов і Радомир собі скраєчку.
Йому улітку випловнилось вісім,
Дев'ятий рік хлопчині вже побіг,
Та він, немов твердим і гострим списом,
Знаннями володів, і не на сміх.
І гордість мав тепер на сінокосі,
Роботу бо отримав чималу,
Що старші дітлахи, звичайно, просять,
Тому робив, з обличчям у пилу.
Він сам копну обв'язував віжками,
І кінь його все слухався уміло,
І бігли віддалік малі стежками,
На копнах покататися хотіли.
Спішили стрімголов моторні діти,
Та відставала дівчинка одна,
Чотири ледь їй виповнилось літом,
Вже всі на копнах, тільки не вона...
У відчаї побігла чрез болітце,
Вже навпростець, щоб скоротити шлях,
З купини впала, дряпнула колінце,
На сукні - бруд, і сльози на очах.
Долинув плач гіркий до Радомира,
І шурхнув до болітця хлопець миттю,
В калюжі, - бачить, - дівчинка в зневірі,
В сльозах брудненьке личко, горем вмите.
Під пахви взяв дівчатко наш хлопчина,
Спросив, піднявши швидко із калюжі:
"Чому ревеш, малявко? В чім причина?"
І ридма ще, проте, старалась дуже,
Пояснювала: "Бігла з дітворою,
Відстала, впала, ось тепер в болоті,
Поїхали всі, ген, вже за горою..."
"Поїхали не всі! Дивись, напроти,
Лишився цілий я, іще з копною,
Ревіти перестанеш, - так і бути, -
Тебе я прокачу, та не брудною!" -
За поділ сукні взяв її, за кутик,
До носика підніс: "Давай, сякайся!"
Взялася з несподіванки за поділ
І ойкнула. Вхопили сукню пальці,
Прикривши наготу й дитячу вроду.
Сякнулася і сліз не стало більше,
Дивився на брудну хлопчина пильно:
"Знімай, напевно, платтячко скоріше!"
"Не буду!" - дівка твердо заявила.
"Знімай, я відвернусь. Від бруду сукню
Прополощу у озері старанно,
Посидь в траві. Сорочка в мене путня,
Вдягни, вона до п'ят тобі дістане."
І виконав хлопчина обіцянку -
Дівчачу одежину полоскав,
А дівчинка в хлопчачій вишиванці
Несміло виглядала з-поміж трав.
Зненацька, мов стрілою, випадково
Пронизала дівча страшенна думка,
Згадала, як підслухала розмову
Бабусі й дідуся, мала хитрунка:
"Діяння непомірно непотрібне
В сусідньому поселенні відбулось:
Підняв поділ від сукні-бо негідник
Ще до вінчання хвацько у дівулі."
"Підняв поділ - зламав життя дівчині", -
Зітхнула тут бабуся тихо в жменю.
Тому дівча в траві не без причини
Злякалася: "Зламалось щось і в мене!"
Оглянула швиденько ручки, ніжки -
Усе було у повному порядку,
Та страх не зник від цього анітрішки,
І крикнуло з трави мале дівчатко:
"Негідник непотрібний!" Радомиру,
І випрямився в диві парубійко,
До неї повернувсь, спитавши щиро:
"Чом знову крик, неначе сталась бійка?"
"Тобі кричу, негідник непотрібний,
Що смів підняти сукні мій поділ,
Ще до вінчання! Цим зламав ти дрібно
Усе, усе в дівчині молодій!"
"Почула дзвін, але не знаєш звідки.
Поділ дівиці підіймать негоже,
Цього я не робив, і ми тут свідки,
Бо бути ти дівицею не можеш!"
"Чому?" - "В дівиць, між іншим, є ще груди,
Два прищика у тебе ледь помітні"
"В такому разі, хто така я буду?"
"Малявка" - відповів їй непривітно.
"Малявко, йди до мене, вмитись треба", -
І дівчинку притихшу спритно вмив,
"Тепер же вдовільню твою потребу,
На цій копні я прокочу кіньми".
"Віддай же спершу сукню..." - відповіла,
"Так мокра ще! Побудь в моїй сорочці"
"Вдягну і мокре, висохне на тілі",
"На, наряджайся", - голос вчувся хлопця.
Він допоміг залізти їй на сіно,
І рушили у напрямку до стогу,
Дівчатко на копні, немов богиня,
Раділо цьому щиро всю дорогу.
Одна! Не як усі - по двоє, троє,
Одна вона сиділа на копні,
На личку щастя, мовби на на героя
На хлопця споглядала, як у сні.
Сердечко в неї билося сильніше,
Розлилася по тілу теплота,
"Ну звісно, закохалася" - напишу,
Не знали тільки слова ще вуста.
Ах, ця любов дитяча - ти від Бога,
Ти в світі найчистіша, та навіщо
Приходиш рано, іноді, в тривогах
В дітей серця, енергіє найвища?
Під'їхали до стогу дуже скоро,
"Давай злізай, не бійся-но, підхвачу.
Чия ти?" - "Я із селища, що поряд
Я - Любомила" - зашарілась наче.
"В гостях з сестрою, брату ми підмога" -
"Ось і іди, давай-но, до сестри", -
Їй снилася ще довго та дорога,
І він, що так байдужо говорив.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445655
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.08.2013
автор: Олександр Обрій