Другу, бойовому офіцеру, колезі по роботі, життєлюбу М. П. Панкову останнє слово…

Буяє  літо  оксамитом,
Блакить  небес  у  Пслі      купає,
Рум’яне  сонце  із  зеніту
Сади  рубіном  поливає.

Обсіли  ластівки  дроти,
У  вир  збираються  летіти…
А  ти  покинув  ці  світи,
Зорею  щоб  для  нас  горіти.

З  корінням  вирване  життя…
Чи  хто  тепер  його    оціне?
Чи  хто    згада  те  завзяття?
В  житті  такого  ще  зустріне?

…З-під  хмари  «месер»    б’є  здаля,
Усе  живе  тут  спопеляє.
А  наш  Петрович,  ще  маля,
 У  невідомий  край  втікає.

Торпедний  катер  ріже  млу,
На  морі  хвилі  підіймає,
Та  хлопчик  спить,  забув  війну
І  те,  що  батька  вже  немає.

Як  важко  дітям  на  війні!
Тбілісі,  Каспій,  Казахстан…
Але  ще  важче  в  мирні  дні:
Серед  руїн  голодний  стан.

Та  друзі  вірні  –  моряки!
Тому  він  юнгою  на  морі.
Йому  без  діла  не  з  руки!
І  помічник  вже  мамі  в  горі.

А  потім  з  юнги    став  курсант:
Гармати  і  ракетні  далі...
У  гарнізоні  -  лейтенант…
Військовий  полігон  в  Кап’ярі…

Не  заплямований  мундир,
Мов  чисте  скло,  його  сумління,
Уміння,  чесність,  правди  зір.
Яка  порядність,  честь,  терпіння!


Життя,  як  вітер  проліта,
Зміта  полуду,  мул,  химери.
Та  він  суттєве      залиша  –  
Його  сини  –  вже  офіцери!

І  передав  їм  на  поруки
Вогонь  життя,  любов  до  справи.
Що  не  зробив  –  здійснять  онуки,
Його  діла  для  них  –  отава.

Красиво  вік  земний  прожив
До  того,  як  стулив  повіки.
І,  як  вогонь  в  пітьмі,  згорів.
Але  в  серцях  залишиться
                                                                               навіки!
21.  08.  2013  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445704
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.08.2013
автор: Дмитро Юнак