Коридор був безкінечно довгим, а підлогу почав вкривати червоний килимок. Тут було напрочуд красиво - скромно, нічого зайвого, а проте цей килим нагадував голівудську зіркову доріжку. А тепер почались двері з обох сторін коридору - всі білі і таблички з написами,як в лікарні. Проте написи тут були не з назвами лікарів, а з, якщо так можна сказати, назвами "пацієнтів" - "Вбивці", "Злодії", "Лицеміри", "Нахаби", "Заздрісники" та інші. На кабінеті номер три було написано "Вбивці". Це кого я вбила? - перша думка. яка з'явилась в моїй голові. Відчиняти двері було страшно. Особливо враховуючи те, що зараз я відбуваю за свої гріхи в Чистилищі. Чистилище - звучить як назва якоїсь планети, на які можеш очистити свою душу - вимити волосся й причесати його, випрати та попрасувати сукню, почистити взуття - аби у дзералі для чистоти душі виглядати бездоганно. Я не знаю, що за дверима, а в коридорі я одна-єдина, тому й запитаті ні в кого, що там. Глибоко вдихнула, постукала та увійшла. Я була в просторому світлому приміщенні, схожому на приймальню. Там стояв письмовий стіл,а за ним сиділа симпатична світловолоса дівчина в окулярах, одягнена і бездоганну білу сорочку та світло-сірий сарафан.
-Вітаю! Ви...?
-Ірина, щойно від Ісуса Боговича, мій янгол - Брон, - сказала все. що знала. Мабуть, саме на таку інформацію дівчина й очікувала. Підозрюю. вона також янгол.
-Вам у кабінет 3.28, - і вказала на коридор праворуч.
-Дякую!
Я пішла і подумала, до чого ж велике це Чистилище. Думаю, Рай значно менший,а Пекло - значно більше. А хоча.. Хтозна. І все-таки цікаво, кого ж це й вбила і за яке вбивство на мене чекає покарання. Я боялась. Як мене будуть карати? Катування?Голод? Холод? Ще якась біда??? Не знаю.. Зібралась з духом і увійшла в кабінет..
Я опинилась в школі. До болю знайомі стіни. Але чому? Чому я тут, в місці, де пройшли, не можу сказати, що найгірші, але, очевидно, одні з найбільш нещасливих, роки? Чому тут? Бо це для мене каторга? Не знаю. Нелюбов до гімназії в мене не від того. що не любила вчитись, зовсім ні. Нелюбов від тих, З КИМ я вчилась ці такі короткі,але й такі довгі, чотири роки. І тут я допетрала - тут я вбивала саму себе своїм мовчанням. Я не знала, що маю робити,але вирішила пройтись коридорами в пошуках випробувань.
Тут нічого не змінилось - ті ж старі двері, пофарбовані білою фарбою, ті ж сходи,якими літала дальше, аніж бачила, ті ж вазонки з місцями пожовклим листям. Нічого не змінилось. Було безлюдно. Пройшла на другий поверх, до розкладу. Як я розуміла, зараз урок. Потрібно визначити,в якому я зараз класі. Пошукала прізвище класної керівнички - Франчук. Зоя Олександрівна - завжди приємна та усміхнена - чомусь подумала. що скучила за нею. Отже, зараз я в сьомому класі. Згадую, що такого тоді було... Перше, що спадає на думку - Микласевич. Це прізвище моєї однокласниці, з якою пов'язано найбільше шкільних страждань. Тоді ще я була не такою, як зараз. І зараз не настільки впевнена собі, але тоді.. Якщо б у школі проводився конкурс "Міс гімназія", то я, певно, мала би беззаперечний титул Міс Скромність. Подивилась, який у нас зараз урок і де саме. Англійська мова в кабінеті 1.6. Усміхнулась. Англійську в нас тоді ще викладав найприкольніший викладач - Ярослав Любомирович. Високий та світловолосий, в окулярах - він завжди був дійсно хорошим викладачем,але однокласники ніколи не слухали його. Згадався випадок, коли одна однокласниця взагалі вилізла під час уроку на шафу і на прохання вчителя повернутись на місце відмовлялась,а псля того ще троє однокласників приєднались до неї - по двоє сиділи на кожній шафі. Неприємно було тоді,а що зробити - не знала.
Я увійшла в кабінет, перепросила у викладача і сіла за своє місце. Побачила однокласників, яких за інших умов, певно, побачила би не скоро, але отакими,як колись - точно ніколи. Після закінчення уроку пішла в гардероб, забрала свої речі і, як зазвичай. на маршрутку йшла зі своїм однокласником - Романом Фединяком. Зараз я б нізащо з ним не пішла - знаю достатно про те, які безпідставні плітки про мене він пускав, але тоді це було нормально. Тоді він був хорошим другом. Я почала пригадувати. За нами йшли - о диво! - Марта Микласевич зі своїми посіпаками - Оксаною Депою та Юлею Стецюк. Я згадала той день. Тоді вони вирішили мене побити за те, що я краще написала контрольну роботу за Марту, яка теж добре вчилась. Тоді мені ще вдалось залізти в маршрутку,а Роман вів переговори з дівчатами, при чому вони і на нього намагались "напасти". Що мені потрібно тут зробити? Залишитись з Романом і поговорити з ними,аби мене більше не рухали? До чого може призвести ця розмова? Чи змінить вона мою долю? І, тим паче. вони ніколи не аргументували свого ставлення до мене,а просто бризгливо втікали від мене з відповідними коментарями. Але за що? Я ніколи нічого поганого їм не робила! А вони, певно, вважають, що самого факту мого існування достатньо,аби гнобити мене за кожної можливості .
Якщо колись я їх боялась і переживала за оці от їхні знущання, то тепер я розумію усю безглуздість свого мотання нервів. Хто зараз для мене ці люди? Чи бачу я їх, чи спілкуюсь з ними? Ні. І не думаю. що колись буде для цього потреба. Я спокійно йшла з однокласником і спілкувалась про своє. Роман розказував мені про те, що, як на його думку, буде через років п'ять. Я слухала його і коментувала крізь призму того. що знаю зараз. Дівчата йшли за нами і щось там голосно говорили про мене. Я обернулась, усміхнулась і сказала:
-Дівчата, ви знаєте, мені непотрібні конфлікти з вами. Скажіть,що вам не так, будьмо дорослими та цивілізованими. Що вам дасть те, що ви хочете зараз зробити? Чи ви думаєте. я не знаю. що ви вирішили мене побити?
Вони стали і завмерли. Очевидно, були шокованими від моїх слів. Роман теж стояв. мов вкопаний. Раптом вони наче повернулись до життя. Марта пішла собі кудись,а її посіпаки пішли за нею. Без слів. Так, наче мене не бачили і не чули.
Картина змінилась. Я знову була в приймальні - двері кабінету 3.28 зачинились за мною. Я це зробила!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445710
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.08.2013
автор: Оксана Сова