Додому повернулась Любомила,
Збиралося сімейство на вечерю,
За стіл малій сідати не хотілось,
Припала до бабусі, погляд в стелю:
"Бабулечка, підемо в сад зі мною,
Тобі я розповім тоді про диво."
А батько заперечив швидко: "Доню,
Всі за столом, тікати нескрасиво!"
Поглянув на обличчя доньки знову,
Всміхнувсь - ведруси знали-бо раніше
Ту благодать дитячої Любові,
В сім'ю прийнять, як з неба дар ніжніший.
Цінили благодать вони велику
Енергії Любові, і взаємно
Любов до них тягнулась, мов гвоздика, -
У цьому їхня мудрість потаємна.
"Ідіть швиденько в сад, скуштуйте ягід", -
Сказав отець немов байдужим тоном.
В саду бабуся ніжила увагу,
Онучка пригорнулася до лона:
"Бабусечка, я там, на сінокосі
Із подружками грала безтурботно,
Кататися на копни бігли, босі,
Мені не по душі таке, нудотно,
Іду собі, зненацька він під'їхав -
Добріший, найгарніший парубійко
Коня свого спинив, і мовив тихо:
"Благаю, на копні проїдься, дівко..."
"Таки тут щось з ним сталося, бабусе?"
"З тобою, скорше, сталось щось, онучко,
Як звуть його?" - "Не знаю, йти він мусив".
"Ти правду розкажи, усе до кучки".
"По правді?...так..упала я в калюжу,
Він сукню прав, і на копні катав ще,
Як звати не сказав...А ще байдужо
"Малявка" звав, і геть не повертався."
Бабуся пригорнула тут онучку,
Мов пестила енергію Кохання,
Голівку тихо гладила і ручки
І пошепки молилася з благанням:
"Енергія велика ти від Бога,
Допоможи онучці благодаттю,
Серденько не спали, молю, в тривогах,
Дай сил на сотворіння онучатам".
Уголос же сказала: "Любомилко,
Ти хочеш, щоб дививсь він лиш на тебе?"
"Так хочу!" - "Не зроби тоді помилку,
Три роки спілкуватись вам не треба".
"Чому?" - "Тебе побачив він брудною,
Ти плакала і була безпорадна,
Знайомий він з малявкою-тобою,
Над ним три роки образ цей підвладний.
В цей час зростеш, доросліша й розумна,
Ти станеш вже красунею, онучко,
Та час свій не спали лишень бездумно,
Його старайся використать гнучко."
"Я буду намагатись дуже-дуже,
Ти тільки підкажи, бабуся, як?"
"Секрети всі повідаю, як ружа
Розквітнеш ти, повернеться хлопчак,
У строгості виконуй лиш усе те,
Про що повіда розповідь моя".
"Кажи, бабуся, сильна мов планета,
Зроблю, не помилюся ні на п'ядь!"
"Раніше прокидайся, без капризів,
Біжи скоріш вмиватись до струмка,
Опісля же прийми удома їжу,
Не ягід з цукром - кашки з'ж злегка".
"Навіщо то мені робити вдома?
Не бачитиме він моїх зусиль..."
"Краса проступить ззовні невідома,
Що викличе у серці сотні хвиль!"
І чітко слідкувала Любомилка
Бабусиним секретам та порадам,
Усим дрібницям - жодної помилки,
Роки минули швидко, мов декада.
Без місяця вже три минуло роки,
На ярмарку з'їжджалися до капища
Візки з людьми, та сталось ненароком
Примкнув один візок, шукавши затишок,
До тих воріт, де жила наша дівчина.
Дивилася удаль з сестрою старшою,
На ті візки. Один спинився, ввічливо
Промовив хтось: "Здоров'я дому вашому!
Кваску хотілось випити, з дороги ми,
Забули власний взяти - вся історія,
Години нам здались напрочуд довгими,
Сімейство віз лани крізь неозорі я".
Забились в Любомили в серці дзвоники:
Між них і Радомир сидів із віжками,
Коханий керував сімейства коником.
"Хвилинку!", - і в комору хутко ніжками,
Миттєво, не чекаючи хвилинами,
Мов метеор, побігла вже за глеком,
Біля дверей відерце перекинула,
Думками в небесах була далеко.
Із глеком во воріт підбігла хутко,
Віддихалась, статечно вийшла з хвіртки,
Лиш вогники в очах - ні краплі смутку,
Сімейства батьку квас подала швидко,
Дівочий погляд впав на Радомира -
Та він дививсь на старшу Катерину,
Допив за батьком квас і старшій щиро
"Спасибі, квас був добрий!" вміло кинув.
Підвода віддалялась, Любомила
Услід йому дивилась, втім, до лави
У сад побігла, гірко заревіла.
"Чом знов сумна?" - бабусине ласкаво.
Крізь плач розповідала їй онука:
"Під'їхали і квасу попросили,
Там був і він, що з ним тяжка розлука,
За квасом бігла я, що було сили,
Принесла квас у глечику я гостям,
Всі пили, пив і він, але Катрусі
Той глек віддав, розлучниці, у млості,
І їй "спасибі" мовив красень русий!"
Вона, здорова дилда, з ним стояла,
Тим часом як ходила я за квасом
Розлучниця - сестра рідненька, краля,
І він їй усміхавсь, мій любий красень!
"Чом на сестру образилася гірко?
Вини немає в сестриних-бо діях,
В тобі вина." - "У чому ж? Парубійка
Увагу чом отримати не смію?"
"Послухай-но уважно. Катеринка
На сукні рукавах створила гладко
Всю вишивку барвисту. Ти ж хвилинку
Жаліла, щоби рівно вишивати.
Сестра твоя говорить ще віршами,
В колядках між дівчат вона є краща,
Ти ж - зовсім не спілкуєшся з волхвами,
Вони ж-бо вчать...А ти, дівча, ледащо.
Обранець твій, мабуть, розумний хлопчик,
Красу оцінить, певно, він і розум."
"Три роки спілкуватись знов не схоче?"
"Хто зна... і три, і п'ять - все бути може".
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445870
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.08.2013
автор: Олександр Обрій