Мами мають здатність зустрічатись на вулиці. Того разу було так само. Вони зустрілись: раптово і безповоротно. Одна з сином, інша з донькою.
- Ідіть – пограйте – саме так починається кінець початку.
Дівчина піднімає руку вверх за спину, рука автоматично описує півколо, швидкість збільшується, короткий про те різкий удар по воланчику, проста фізика. Швидкість предметів, що рухаються назустріч перетвориться в кінетичну силу. І…
Пара жила в звичайній квартирі, в звичайному будинку зі старими дерев’яними сходами, які скриплять своїм важким старезним голосом повідомляючи про прибуття гостей. Правда риплять вони досить рідко, мало хто наважується пройти їх до кінця, до останнього поверху де в останній квартирі вікна виходять на не менш старий парк з поламаними качелями. Господарі живуть там недавно. Їх квартира наповнена коханням, любов’ю і безліччю маленьких сварок. Їй подобається із ним сваритись. В мене буде так само.
МИ житимемо в квартирі на останньому поверсі. Наші вікна виходитимуть в парк з поломаними качелями на яких намагатимуться кататись діти. Ми будемо сваритись по дрібницях і нам подобатимуться ці сварки. Інтелігентні, обґрунтовані та майже завжди ввічливі. Я буду насуплюватись, надиматимусь і тихо соптиму коли він намагатиметься до мене доторкнутись. Йому подобатиметься мій ніс, на якому утворюватимуться зморшки коли мені щось не буде подобатись. А ще він часом буде мене навмисне дразнити, щоб побачити ці зморшки і почути те дихання.
В одній з кімнат у нас буде «вічний ремонт», бо ми не зможемо дійти згоди в тому мають там бути обої чи просто помальовані стіни, паркет чи килим і якого то всьо має бути кольору. Точніше, «вічний ремонт» буде не через те, це буде «капітальною відмазкою». Насправді це буде нашою своєрідною кімнатою спокою. Коли я злитимусь то ітиму в ту кімнату і малюватиму на мольберті, просто кидатиму фарбами і це буде малювання не по папері, а по кімнаті. Багато-багато фарби, яка буде стікати рівномірними потоками по недавно помальованих стінах і осідатиме на ще старому паркеті. І я буду вся в фарбі: руки, обличчя, волосся. Моя половинка підходитиме до мене, обніматиме мене за талію, шепотітиме на вушко: «Ти така красива в мене. І ця фарба на обличчі тобі дуже личить. Але не малюй більше. Не переводь фарбу. Ти ж ніколи не вміла малювати». І я обертатимусь до нього, битиму своїми кулачками в його широкі груди і шипітиму: «Я умію малювати». І я малюватиму фрукти: груші, яблука, сливи, малюватиму дивні картини, суть яких бачитиму лише я; його очі. Я МАЛЮВАТИМУ ЙОГО ЗЕЛЕНІ ОЧІ! Зелені очі означають початок чогось нового, нового життя. А в його очах таїться ще багато зеленої ніжності, зеленої турботи і зеленої ласки.
Іноді, коли для продовження сварки аргументів буде мало, я ітиму спати в кімнату з «вічним ремонтом». Там біля вікна лежатиме старий матрац і тепла ковдра, а ще там буде тепла батарея. Я намагатимусь на нього злитись, притулившись до неї спиною. «Як, ну як він не бачить, що він не правий, а я права. Я, я знаю краще». Іноді я розумітиму, що таки була неправа і тихо прокрадатимусь до нього в кімнату, обійматиму за шию і шепотітиму: «Пробач. Пробач, мій хороший». Або він приходитиме до мене. Просто сяде навпроти і, відкидаючи моє розтріпане волосся за вухо, проводитиме кінцями пальців по щоці. Згодом обніме, пригорне, поцілує в лоба і прошепоче: «Ти моя. І я тебе нікому не віддам. Пробач мене».
…А ще, в цій кімнаті буде добре займатись коханням…
В мене, в усіх соціальних мережах стоятиме одне фото. Таке світле. На ньому буду сидіти я на старому матраці одіта в його сорочку. У вікно світитиме сонячне проміння і, відбиваючись від мого рижого волосся, ще більше освітлюватиме кімнату. Навколо буде світло, затишно і по-домашньому. Я буду щасливою. В кожної людини в житті є лише один найщасливіший момент, а все інше це лише шлях до нього, або спогади про те, що вже було. Кожна людина, свій щасливий момент малює самостійно. Уявляє, фантазує, мріє, виношує його, і коли він наступає намагається його зафіксувати. Я таки зафіксую цей момент на фото. В тій кімнаті. Коли я відчую, що знаходжусь саме в тому місці, і саме в той час, саме з тією людиною. Відчую, що я проживаю своє життя. Кожен день роблю свій вибір і отримую за цей вибір дійсно СВОЇ наслідки, свої позитиви і негативи. Це відчуття приходить раптово, в одну секунду і саме ту секунду я і зафіксую. Секунду на щастя.
Часом, я прокидатимусь рано-вранці. Тихо одягатимусь, майже беззвучно відкриватиму вхідні двері та щодуху бігтиму до єдиної в районі пекарні, щоб з самого ранку придбати свіжі, ще гарячі булочки. Так само тихо прокрадатимусь в квартиру, щоб навіть сходи не прорипіли. Заварюватиму свіжий чай, який він так любитиме, і тихо, на пальчиках, ітиму будити свого «ненаглядного». Я люблю уявляти моменти коли він може бути щасливим.
А іноді будитимуть мене. Я чесна сова, тому сплю до 12. Мене будитимуть кавою і горішками. Люблю горішки, мабуть, я ще і прихована білочка. І я, як завжди, сонно потягатимусь на ліжку, не в змозі з першого разу правильно розплющити очі. Усміхатимусь. Люблю каву, кохатиму його.
А ще він любитиме називати мене ненависним мені «прізвиськом», яке сам же і придумав. Він любитиме мене злити, так, не сильно, лише для того, аби побачити бісики в моїх очах. І зайвий раз пригорнути мене до себе.
Мій чоловік буде похожий на ведмедика. Великий, широкий, і з трішки ведмедячою походкою, так би мовити «в развалачьку». А ще в нього будуть маленькі недоліки, які я намагатимусь все життя виправляти. Буду капати йому на мозок: «Не роби так», а він злитиметься, і театралізовано казатиме «Аррррррррр». Ми любимо людей не лише за позитивні сторони, а й за негативні моменти теж. Саме такі «негативи» роблять людину індивідуальною. А то що би було, якщо б усі були «Добрі, ввічливі, турботливі і бла-бла-бла?». Було би багато-багато однакових людей.
В нас буде два комп’ютера. Іноді ми бавитимемось якісь стрілялки, а іноді я бавитимусь «Сімси», а він працюватиме. Мені буде хотітись повертатись до цього дому, я знатиму, що мене там чекають. Що я там необхідна. Мені буде приємно прибирати свій «творчий безлад» і вчитись готувати щось нове. Ми дурітимемо на кухні й сміятимемось з лише нам двом зрозумілих речей. І незважаючи на всі непорозуміння, сварки, скандали і позитивні моменти, ми ніколи не будемо дозволяти собі казати, що будь-що в наших стосунках було помилкою. Він не дозволятиме говорити собі «на пиві», що я «дурна», чи, що «Та що та баба розуміє. Її місце на кухні», а я не дозволятиму собі сказати, що мій чоловік «Казьол, яких ще світ не бачив. Він мене не розуміє, не цінує і тру-ля-ля». Не позволятимемо собі того казати, бо ЦЕ БУДЕ НАШ ВИБІР. Ми обрали одне одного, ми поважатимем одне одного і себе.
…удар у відповідь. Воланчик полетів із силою назад. Дівчинка не встигла його перехопити і він упав за її спиною. Гра почалась.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446574
Рубрика: Лірика
дата надходження 31.08.2013
автор: Ольга-Леля Музичка