Під колом осіннього місяця

[i]Під  колом  осіннього  місяця
Ходить  сумний  вовкулака...
Ходить  мочорами  й  млаками
Сумний  вовкулака  заплаканий...
А  люди  будуть  співати
будуть  молитись  і  плакати
Щоб  і  самим  не  стати
Під  старість  вовкулаками…
Дмитро  Кремінь[/i]

                         Бабця  Марія  тяжко  звикала  до  нового  життя.  Хоч  воно  і  не  гуртожиток  –  кімната  в  будинку  гостинного  типу,  та  все  одно  незвично.  І  кухня  спільна,  і  душова.  Вона,  якщо  чесно,  у  той  душ  і  не  ходить  -    водичка    є  своя,  і  туалет  -    в  миску  води  налле    й  помиється.    Звикла  до  цього  вдома,  у  селі.  Дід  в  баби  Марії    добрий  був  і  хазяйновитий,  а  як  не  стало  його  –  ні  дров  внести,  ні  води  з  криниці  витягти,  ні  слово  мовити.    Одна  –  однісінька  сиділа  вечорами  знесилена.  Ще  поки  дівчата  (так  в  селі    один  на  одного  баби    казали)  приходили,    якось  веселіше  було  –  то  згадають  дівування,    то  про  теперішнє  життя    поговорять.  А  як  сама  зосталася    –    хоч  вовком  вий  у  тій  хаті.  Подружок    деяких  діти  позабирали,  багато  хто    й  повмирали  вже.  Отож  вона  не  дуже  й  противилась  їхати  до  міста.

                   Син  у  баби  вчений,    велику  посаду  в  районі  займає.  Якби  не  та  посада,  то  гляди  й  цієї  кімнатки  від  радянської  влади  не  отримав  би  для  матері.  Поки  дід  живий  був,  допомагали  вони  йому.  Де  свиню,  де  бичка  здадуть  –  гроші  синові.    Квартира  у  них    гарна,  трикімнатна.  Онук    школу  закінчує,  з  батьками    живе.  Даринка,  онучка  бабина,  навчається  десь  у  Москві  –  лікарем  буде.  В  ії  кімнаті  поки  Лорд  спить  –  звикли  до  тієї  собаки.  Вівчар,  мабуть.  Звісно,  син  би  й  маму  до  себе  прийняв,  так    з  невісткою  щось  не  склалось  в  баби  Марії.    Але  нікому  не  розповідала  бабця,  що  саме  не  склалось,    людям  тільки  натякни  –    біду    накличеш  на  синову  голову.    «Не  так  тії  вороги,  як  добрії  люди  –  і  окрадуть,  жалкуючи,  плачучи,  осудять...»  -    любив  читати  Кобзаря  дід,    напам'ять  багато  знав.  А  дівчата  на  кухні  вважають,  що  то  баба  Марія    з  норовом.    То  десь  у  каструлю  чужу  «носа  втне»  -  не  так  готуєш,  то  вікна  прочиняє  зимою.  А  в  сусідок    дітлахи  малі.  А  в  баби  Марії  –  серце  хворе,  а  на  кухні  –  пар.    Недобре,  як    хазяйок  багато  -  то  ти  когось  зачепиш,  то  тебе  хтось.  Але  й  на  мирову  бабця  швидко  йде,  не  чекає,  допоки  сварка  у  злість  переросте  Дівчата  було  такі  вже  сердиті  на  неї,  а  через  годину  глянуть  –  вона  чиєсь  дитинча  на  ручки  візьме,  грається  з  ним  –  мама  молода  вже  й  відтає.

               До  сина  свого  баба  Марія  частенько  ходила.  Поки  їх  нема  вдома,  позабирає    склянки  порожні  -      несе  додому.  Самій  незручно  йти  у  ларьок,  що  тару  приймає  –  Оленку  просить.  Оленка  –  це  сусідка  її,    відмовити  не  може    -    відносить    ті  склянки.  Таке  було,  що  Оленка  й  свої  копійчини    докладала,  як  на  прийомному  пункті  не  додадуть  –  баба  Марія  гроші  добре  рахувала.  Дівчата  на  кухні  вже  й  сварили  Оленку,  щоб  не  йшла  на  повідку  в  баби  Марії,  та  вона  тільки  всміхнеться  ніяково.  Жаліла  стару.
                 Так  і  жили  вони  –  не  рік  ,  і  не  два.    Дівчата  на  кухні  мінялися  –  хтось    квартиру  отримав,  хтось  виїхав.  Одна  тільки  Олена  довго  не  виїжджала.    Баба  Марія  хворіти  почала  –    серце  неначе  хто  голкою  штрикає.  Вночі  як  прихопить  –  чи  в  дві  години,  чи  в  три  –  стукає  мерщій  до  Оленки.  Чоловік  у  тієї  жалісливий  -    біжить  за  її  сином.  Телефона  ж  немає.    А  коли    застудиться  баба  Марія,    Олена  її    і  гірчичники  поставить,  і  розітре,  і  за  ліками  збігає.

                 Але  ж  як  трохи  краще  бабі  стане  –  знов  ту  Оленку  чимось  й  зачепить.  Видко  й  сама  не  рада  тому  –    вдача  така  в  людини.  Оленка  звикла,  не  дуже  й  ображалася  на  стару.  Одного  разу  таки  не  стерпіла,  відповіла.  Бабця  Марія  щось  сердита  була,  каже  їй:
-  Погана  з  тебе  сусідка,  Олено!
-  Отримаємо    квартиру  -  не  буде  більше  у  Вас  такої  сусідки!  –  згаряча  відрізала    Оленка.  Їхній  сім'ї    й    справді  обіцяли  квартиру  на  заводі  -    черга  підійшла.  
                 Дала  відсіч    Оленка  старій,  та  й  забула.  Все  робила  й  далі,  об  чім  її  просила  баба  Марія  –  і  лікувала  її,  і  за  сином  чоловіка  посилала.  Баба  Марія  теж  не  згадує  свої  слова,  рада,  що  Оленка  така,  як  завжди.    А  за  квартиру  не  дуже  й  повірила    –  двадцять  років  живуть  у  гостинці  –  хто  їм  ту  квартиру  надасть?!
Але  незчулись  ні  бабця,  ні  Оленка,  як  таки  завод  виділив  житло.  Переїхали,    Оленка  заклопотана  -    діти  малі,  робота,  ремонт  затіяли,  немає    коли  й  вгору  глянути.  Час  іде,  за  стару  хоч  і  згадає,  та  ніяк  не  провідає…

               Може  місяць,  може  й  два  пройшло  -    бабця  Марія  зайшла  сама  до  Олени.  Посунулась  геть  стара,  з    паличкою,  очі  тьмяні  –  тьмяні,  мов  неживі.  Оленка  зраділа,    зустрічає    дорогу  гостю.
А  баба  Марія  наче  й  не  рада  –  сіла  на  стілець,  очей  не  здіймаючи.  Не  може  дозволити,  щоб  хто  її  сльози  бачив.  Сильна  духом,  хоч  і  стара.  Потім  і  каже:
           -  Пробач  мені,  дитино!  Як  ти  сказала,  що  не  буде  в  мене  більше  такої,  як  ти,  сусідки  –  немає!  Гірко  мені    жити,  боязко.  Як  помру,  хоч  би  не  залежатись  в  зачиненій  кімнаті…
               Оленка  й  сама  мало  не  заплакала  –  шкода  бабцю.  І  ті  слова  вона  згарячу  сказала,  від  образи.  Тож  нехай  пробачить  за  них  її  бабця  Марія.  Скільки  років  поруч  жили.  Справді  –  чим  допоможеш?  Тоді    ж  їхні  двері  поруч  були,  а    тепер?  Поспівчувала  Оленка,  заспокоїла  –  як  вміла  стару,  обіцяла  навідатися,  коли  трохи  час  з'явиться...

                         А  невдовзі  зустріла  свою  сусідку  колишню  і  почула  від  неї  страшну  новину  –  немає    вже  баби  Марі  на  цім  світі.  Померла.  Розповіла  Олені,  як  стукала  тієї  ночі  до  всіх  сусідів  у  двері  старенька,  вмовляючи    покликати  до  неї  сина.  Ніхто,  жоден  сусіда  не  відчинив  свої  двері  –  набридла  баба!  Набридла  всім!  Хай  забирає  її  той  син  –  нічого  чужих  людей  по  ночам  підіймати!
 Вранці  побачили  –  в  бабину    кімнату  відкриті  двері.  На  підлозі  коло  столу  лежить    бабця  Марія.  Не  потрібні  їй  вже  ані  допомога,  ані  співчуття.  Пішли  аж  тоді  за  сином...

                     Після  почутого  Олена  йшла  додому,  мов  п’яна.  Душили  сльози,  душила  образа:  й  на  себе  –  не  знайшла  часу  для  старої,  й  на  колишніх  сусідів,  і  на  сина  баби  Марії,    й  на  її  невістку.  Чи  пробачила  вона  свекрусі      хоч  би  тепер?  Оленка  її  таки    бачила  одного  разу  –  син  зайшов  до  своєї  матері,  а  вона  -  гарна,  білява  жіночка,  стояла  поміж  поверхами,  чекаючи  на  чоловіка,  прячучи  очі  від    допитливих  очей  свекрушиних  сусідок.
                   Люди  кажуть:  «  Бог  сказав  батькам,  щоб    любили  своїх  дітей,  а  дітям  забув  це  сказати»…
Не  злянулись  над  мамою  діти,  не  зглянулись  над  старістю  і  чужі  люди.  
Прости  нас  грішних,  Господи…

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447635
Рубрика: Нарис
дата надходження 06.09.2013
автор: Кайгородова