#4
Його сон розбився, мов склянка важкою музикою Linkin park. Сьогодні в нього відгул — він знав точно, але будильник так і гецав йому по вухах, мов холоднокровний вбивця, що так безжалісно знищував залишки сну. Шоста ранку, він закутався в ковдру і ціпким поглядом вдивлявся в мобільник, ніби той мав йому розказати, нащо розбудив. “Чорт, ми ж домовлялись, що поснідаємо разом” - плеснув він рукою лоба і почав потрошку вилезати зі свого тепленького ліжка.
Збираючись він все думав — нащо вона так рано прокидається. Це ж такий кайф поніжитися в ліжечку, хоча б до десятої години. Але обіцяв, що буде. Точніше, не обіцяв, вона взяла його на “слабо”... Знайшла ж підхід, з ним ці виклики зпрацьовували стовідсотково.
Вони збирались зустрітись на центральній площі о сьомій, він трошки прискорив темп, бо не хотілось, щоб вона чекала. Втім, коли він прийшов, вона і так сиділа на скамійці і кидала якись крохи голубам. На її обличчі не було ніяких залишків сну.
-Ти скільки тут сидиш? - привітався він.
-І тобі доброго ранку. - засміялась вона, дивлячись на його заспане обличчя. - та недовго, десь з пів-годинки. Я ж встаю о п*ятій, от і вирішила трохи привітатися з хазяєвами площ.
-Нащо так рано?
-Я просто люблю дивитися на заспане обличчя неба. Люблю, коли все потрошку оживає. Таке щасливо-беззахисне.- Він підняв бров і покачав головою. Не варто було питати.
-Куди підемо снідати?
-Це зачекає. Хочу сходити з тобою на ринок.
-Навіщо?
-Побачиш.
Вона махнула йому рукою і вони пройшли на прокидаючийся ринок. Дехто вже зайняв своє місце, дехто тільки починав розкладати товари. Вони всі були такими різними — знетомленими, посміхаючимися, хтось вже сварився через щось, хтось намагався втихомирити, хтось закликав покупців, хтось байдуже читав книгу. Вже снували перші покупці — деякі сонні і загублені, як Орест, деякі — сонячні і веселі, як Надія.
Надя підішла до якоїсь жіночки з красиво укладеним плетінням і щось купувала... Орест почув тільки: “Ой, яка у Вас гарна зачіска.”
-Ти знала ту жінку? - спитав він.
-Та ні, вперше бачила. А що?
-Не бачу сенсу перейматись незнайомими людьми...
-Якби я міркувала, як ти, ми так і не познайомились би ніколи.
Нарешті, коли вони снідали тістечками з кавою у затишній пекарні, яка просто танула в ароматі свіжої випечки, Орест вирішив поцікавитись метою ранішньої прогулянки.
-Я думав, ти щось важке купуватимеш, але тепер я не розумію, нащо ти мене з собою кликала. - Надя мрійливо зробила ковточок кави, трохи примружила очі. І нарешті подивилась на нього.
-Вчора ти сказав, що не любиш, коли тебе повчають.
-Ти теж.
-Я ніколи нікого не повчала, віриш? В мене є інша мрія. Я хотіла б зрозуміти всіх-всіх-всіх. Інколи мені так хочеться зазирнути до кожної “майстерні голови і душі”. Мені б хотілось розділити думки кожної людини, підштовхнути десь, якщо б я знала відповідь, чи навпаки зарядитись тим струмом. Хотілось би бути поруч, з кожною людиною, що тільки починає думати про самогубство, або вже зробила якийсь крок. Розумієш, хоч трохи мене?
-А ти не багато на себе береш?
-Хочеш, я розкажу тобі історію, що відбулася з моєю одногрупницею в універі?
-Давай.
-Ми ніколи не дружили з нею близько, але вона не була самотньою. В неї були свої друзі, приятелі. Все почалось з сірих статусів вконтакті, вона все частіше стала приходити похмура, потім взагалі не з*являлась тижнями. І знаєш, я все думала, що треба підійти якось до неї, розрадити, але потім в голову лізли ті самі думки, що в неї є свої друзі, може навіть хлопець, а за родичів і батьків я взагалі мовчу. Чого я оце буду лізти людині в душу?Кожен раз на перекліку друзі казали, що вона хворіє. І врешті решт, я вирішила її набрати...Вона була поза зоною...А наступного дня...Наступного дня ми збирали гроші на похорон. - Надя замовкла, проковтнула ком у горлі і змахнула трохи виступаючі сльози. Оресту здалось, що звідкись повіяло холодом. - Тоді всі ходили, як ідіоти з винуватими обличчями: “що сталось з нею?... Я все збирався з нею побалакати, та якось не вийшло... Мені не хотілось допитуватись...Якось незручно було підходити...”
-На що вона хворіла?
-Ні на що! Розумієш? Вона була абсолютно здорова, але не змогла побороти власні думки. У останній записці вона написала, що нікому не потрібна, що вона лише тінь, ще багато чого, чого не було насправді. Скажи їй хтось, хоч декілька слів, все було б інакше.
-В світі багато насправедливості...На жаль...Не кори себе...
-Я не збираю докори — не собі і нікому іншому. Просто з того часу я інакше стала мислити. Чомусь люди думають, що вони в цьому світі лише споглядачі і вірять в таких самих людей більше ніж в себе. Очікують щось від них... А світ...він починається з кожного...
-Тепер я тебе зрозумів.
-Я не беру на себе багато?- з іронією спитала Надя.
-Ні, нормально. Може тобі у вихователі?
-Мені здається, що світ вимірюється не у тих душах, що перевиховали під один макет, а у тих, що змогли зрозуміти. Я не хочу виховувати, я хотіла б відкривати.
-То от нащо ти притягла мене до ринку! Хотіла показати людей?
-Шекспір казав, що весь світ — великий театр, а я тобі скажу, що весь світ — це великий ринок. Я не змогла б тобі передати словами свої враження, я хотіла, щоб ти сам подивився і зрозумів. У кожного своє життя. В цілому це велика купа малесеньких життів — днів. І от там, я бачу як кожен розтрачує ці житті. Я бачу багато молодих дівчат з сірими обличчями, що вмирають від скуки, чи від вчорашнього перепою. У чистенькому книжковому магазинчику сидять сірі, вічно незадоволені життям жіночки поважного віку. Таке враження, що ти десь у місці суцільного спустошення. А є одна жінка, що торгує м*ясом... як на мене, це жахливе місце... Там постійно запах цигарок, шумно — просто кошмар. Але вона завжди посміхається! Вона завжди з гарною зачіскою, в білому, чепурненька. Щоправда не знаю...може про жінок тобі не цікаво...
-Я за ці три дні вже надумав і напомічався більше, ніж за рік свого життя. - засміявся Орест. - в тебе голова не болить?
-Ти знаєш, голова починає боліти, якщо я перестаю це помічати.
-Цікава терапія...Та ти і сама цікава...
-То не я цікава, то життя — цікаве....Знаєш, ти — єдина людина, котрій я розказала свої думки. Я не можу пояснити того внутрішнього відчуття, але чомусь впевнена, що тобі їх варто було знати.
-Я зрозумів. Вважай, що все забув — відклавши у підсвідомість. Доречі, що ти купувала?
-О, дякую, що нагадав! - і Надя дістала з карману тоненьку фенечку синього кольору.... - можеш сховати її під рукавом, тільки хай буде на руці.
-Мій улюблений колір. Дякую, почеплю її біля годинника. Це щось означає?
-Мій також. - посміхнулась Надя. - В Древньому Єгипті синій колір вважали кольором правди.
-Це натяк, що я багато брешу?
-Ні... Але ти...ти обманюєш себе...Пам*ятаєш про нашу розмову і про твої “тікання” від себе і своїх думок? Хочу, щоб він нагадував тобі про головне — чесність перед собою і вірність собі.
-Мій власний детектор брехні. - засміявся Орест. - Добре, не зніматиму його, подивимось, що з цього вийде.
-Ну добре, мені вже час.
-Коли ти даси мені номер свого мобільного?
Надійка хитро посміхнулась.
-Можу, в обмін на дещо.
-І?
-Ти маєш присилати мені три перших думки вранці і останні думки ввечорі — тільки чесно, можна більше, але не менше. - ніяких “добрих ранків і спокійних ночей” - писати можна, але не рахується.
-Що це за контроль?
-Так треба. Ну так що,згоден на такий обмін?
-Це як душу за телефон. - розсміявся Орест.
-В дечому ти правий. То що?
-Добре, згоден. Але рахуй, вранці будніх днів ти не отримаєш жодної смс з хорошими словами.А можливо такого дівчатам взагалі неможна чути. Тобі то треба?
- “Це те, що мені так треба” - проспівала Надя відому пісню гурту “Скай”. - Не бійся, я не з лякливих.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447939
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.09.2013
автор: Юліанка Бойчук