Падав сніг і рвучко віяв вітер,
Бив об землю дужими крильми,
Наче хтось із неба сіяв квіти
На холодний чорний оксамит.
І дорога без кінця і краю.
Десь.. кудись…хіба не все-одно…
Я тебе у душу заховаю,
Як зорю в криницю - аж на дно.
Щоб уже без жодної причини,
А коли захочу - просто так -
Цілувати тихими очима
Ці суворо замкнені вуста,
Озиватись тихою лунаю
В пам’яті, у слові, уві сні,
Щоби ти довіку був зі мною,
Був таким, як в цю коротку ніч.
Може, ти ніколи й не покличеш…
Може, я ніколи й не піду…
Та твоє карбоване обличчя
Я тавром на серце покладу,
І дороги таємниче світло,
Що ледь-ледь освітлює тебе,
І оці холодні білі квіти,
Що летять із глибини небес.
Хай мені густим тривожним болем
І зовуть, і кличуть, і печуть,
Хай помежи мною і тобою
Ниточку невидиму зітчуть,
Хай мені з життєвого туману
Крижаними квітами цвіте
Сніг, який ніколи не розтане,
Шлях, який нікуди не веде…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448290
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.09.2013
автор: Яковенко Тетяна Василівна