Знайомилась вони - співали квіти,
Із душами їх танцював весь світ.
Вони клялися зберегти навіки
Нестримний чи сердець, чи душ політ.
Він клявся і на міни, і під кулі.
Вона клялась завжди, завжди - завжди.
Нарешті одружилися у грудні.
"В хворобі, горі, радості, біді."
Три роки пролетіло, як хвилина...
Та до сих пір немає діточок.
"В лікарню ви давно піти повинні" -
Це його мама підвела ітог.
О Боже, хоч би сина був здоровим -
Все молиться вона, ночей не спить.
Я ж берегла життя його чудово,
Переживала серцем кожну мить.
Вже місяць десь катались по лікарнях,
І врешті-решт байдужа пані-врач,
До них звернулась голосом поважним -
Бездітна, без надій, лише не плач.
О, Боже! І за що такая кара?
Навіщо хвору цю привів в наш дім? -
На кухні голосила його мама -
Одразу ж я відчула: буть біді.
Вона сиділа ні жива, ні мертва...
І все дивилась поглядом десь скрізь,
Свекров її ж все поглядом упертим,
Сверлила і зривала на ній злість.
Скажи, рідненький, де? Де взяв оцю ти?
Та діти ж бо життя. Вона - пуста!
Із нею нам ніколи не почути.
Сміх, що несуть дитячії вуста.
Вона мовчала... Що було казати?
Звела до нього очі, повні сліз.
Дивився то на неї, то на мати.
Мовчав... перечить мамі не доріс.
Вона пішла...сама...Їх розуміли:
Як жити з той, що не дає дітей?
Цікаво, якщо б він став інвалідом,
Сказав би хтось - нащо тобі оте?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449362
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 16.09.2013
автор: Юліанка Бойчук