Сьогодні я прокинулась раніше ніж звичайно. Мене переповнювали почуття збудження та страху. Я пішла в душ і відкрила кран з холодною водою. Приємна прохолода прогнала сон. Я відчула полегшення. А струмені води приємно збадьорювали тіло, але раптом я зрозуміла, що замерзла. Загорнувшись в м’який рушник і стукаючи зубами від холоду, я поплелася до кімнати. Почала поволі одягатися. Учора разом з вірними подругами-порадницями – Елочкою, Люсею та Алісою – я спланувала увесь свій сьогоднішній день, починаючи від одягу і закінчуючи манерою посміхатися та говорити «розумні» слова. Ми перебрали увесь мій гардероб. Зупинили свій вибір на темно-синій спідниці, яка була найдовша (аж майже до колін) і найскромніша (хоча дуже пасувала моїм струнким ніжкам), білій блузі та темно-сірому піджаку. Проте сьогодні цей одяг мене вже не влаштовував. Тому я одягнула свій улюблений брючний костюм класичного чорного кольору.
Тепер настала черга макіяжу. Щоб не виглядати надто вульгарно, а справити приємне враження, я взяла мінімум фарб. Підвела очі чорним олівцем (тоненькі «стрілки», щоб підкреслити виразність мого погляду), туш та рожева помада. Наче непогано.
Добре, що хоч з волоссям нічого не потрібно робити. Мої любі подруги напередодні, ледь не силоміць, затягнули мене до перукарні. Тепер моє довге русяве волосся лежить десь у сміттєвому відрі (якщо ще не на смітнику). Проте сьогодні мені потрібно лише провести кілька разів по волоссю гребінцем – і все чудово!
Але ні. В будь-який інший день я б посміхнулася своєму зображенню у люстерку… тільки не сьогодні. Нині я була невдоволена абсолютно усім. Річ у тім, що сьогодні мій перший робочий день у рекламній компанії «Хмарочос». Учора я блискуче пройшла співбесіду у «поважної» комісії, начолі із начальницею кадрів, і була призначена на посаду дизайнера. І ось лише якась година відділяє мене від початку робочого дня. Але як мене зустріне колектив? Як влитися в цю, вже сформовану, «сім’ю». І найбільше мене хвилювала зустріч з начальником. Якби я знала хоч щось про нього, то, можливо, і не так сильно б хвилювалася. Але мені було відомо лише його ім’я.
Я вибігла з дому. Ледве впихнулась у переповнений трамвай. В будь-який інший день я б дочекалася більш зручнішого транспорту. Але сьогодні просто не могла дозволити собі запізнитися…
І ось широкі дубові двері з табличкою «генеральний директор». Серденько в моїх грудях «танцює гопака», голова йде обертом, у роті пересохло. Тремтячою рукою стукаю кілька разів і відчиняю двері.
- Здрастуйте. Я – новий дизайнер, - не впізнаючи власного голосу , прошепотіла я. Проте, не дивлячись на всі мої хвилювання, мої очі, як у справжньої жінки, почали блукати по всім куточкам, розглядаючи обстановку кабінету. Не буду описувати, що я там побачила, але все було таке розкішне і разом з тим по-домашньому зручне та затишне, що я навіть не помітила, де подівся мій страх.
- Вітаю Вас у «Хмарочосі», Ірино Вікторівно, - приємний низький голос був офіційно-домашній. І я аж стрепенулася: «Перший день роботи, а він уже знає моє ім’я».
Мої очі нарешті припинили бігати по кабінеті й почали дивитися в одному напрямку. Те, що я побачила, вразило мене «наповал». За широким столом чудернацької форми, утопаючи в чорному шкіряному кріслі, сидів приємний молодий мужчина років тридцяти. Він одразу піднявся мені назустріч. «Джентльмен» - подумала я. Це був високий блондин з яскравими блакитними очима. Чорний костюм зі сріблястим відтінком поєднував класичність та модерн. Особливо мені сподобалося, що піджак був не зі звичайними ґудзиками, а на «блискавці». Сорочка і краватка в тон костюму. На черевиках жодної пилинки. Його огортав приємний аромат дорогого одеколону, який повністю гармоніював із зовнішнім виглядом.
«Стильний» - подумала я.
- Сідайте, будь ласка, - він показав мені на крісло напроти свого столу. Я сіла і зраділа, що одягнула брюки, в них я почувалася більш комфортно.
Вмостившись в кріслі і прийнявши артистичну позу, я звернула увагу на робочий стіл шефа. Персональний комп’ютер, підставка для ручок, телефон, кіпа паперів та ділових журналів. Все в строгому порядку. І ще рамка з фотокарткою молодої жінки та маленької дівчинки.
«Мабуть, дружина і донька».
Шеф почав розмову. Він розповів мені про компанію, ознайомив з правилами та графіком роботи, пояснив що саме він хотів би побачити в моїй діяльності, підбадьорив і побажав успіху. В розмові дотримувався офіційно-ділового стилю, але з нотками доброзичливості.
Потім він провів мене на робоче місце, ще раз побажав успіху, посміхнувся і пішов.
Я була вражена. Молодий, привабливий, енергійний (більше схожий на ведучого телепрограми), але жодних брудних натяків, які я бачила у серіалах. Здається з таким шефом можна спокійно працювати, робити кар’єру, і з часом я стану справжньою бізнес-леді. Наполегливість і здібності у мене є.
О Боже, я вже мрію про підвищення!...
24-25 жовтня 2001 р.
Фото: Роман Пан http://vk.com/romed90
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449782
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.09.2013
автор: Наталька МНС