Сьогодні Шекспір написав драматичну прозу
А я залишаю свої сліди на порозі
Загубився написаний лист, бо сьогодні все не так як колись
Жовта скринька зачинена, а поштар пішов додому сміючись
Але хтось таки мав залишитись на стежі
Приготувавши зелений чай він зайшов в соціальну мережу
Він йде позаду, наступаючи на тобі на п’яти
Напевне краще би його і не знати
Друзі радіють, а вороги дивуються
Так несподівано перетинаються наші вулиці
Двір середмістя в усі боки застилають стіни снігу
Коли треба проскочити через них з робігу
Не зупиняючись на вістрі стріл із австостради
Ні холоду, ні сну, ні світлу фар не був би радий
Зліва, крізь морок ночі, крижаної пустоти
На зло ударам серця, поглядом мимоволі, з’являєшся ти
І швидко тікаєш від тих, хто тобі наступає на п’яти
І це безглуздо, напевне краще би їх і не знати
На північ вертаються перелітні птахи
Якщо в листопаді перетинаються наші шляхи
Сковані рухи, обривисте дихання і втрата мови
Одного разу сказані слова більш не вдаються знову
Але срібні зірки, непіддатливі туристам
Ці фасади, білий дим, у штиль він невагомий, чистий
Ці сліди на снігу, не будуть пройдені ніколи
Ці сліди розстануть - те, що їх веде, не має волі
Їх хтось супроводжує і наступає на п’яти
Це безглуздо, краще тих "янголів-охоронців" не знати
Але воля прокидається, той дух святкує перемогу
Коли по сніжній гладі перетинаються наші дороги
Однотонні вихідні й пейзажні кольорово-стильні будні
Я з острахом насолоджуюсь твоєю красою дві секунди
Розбиті шибки, а з них вітер, коридори без початку і кінця
Емоції крізь лінії твого лиця, коли тиждень добігає кінця
Зламлений голос, вибуховий сміх під сірим небом
І незнайомці в темряві, що втратив я, їм не треба від тебе
Вони потай шепчуться і плентаються ззаду наступаючи на п’яти
Було б тобі краще їх ніколи й не знати
Моя потреба від тебе бодай слово почути
Коли в горах перетинаються наші маршрути
Сумніви застигли сірою скелею, немов бетон
А ноги якось підняли із дивану і повели в чужий мікрорайон
Тремтячими руками взявшись за трубку телефонну-автомату
Зараз ніхто не хоче це промовляти першим, бо чекати
Змирившись з тим, що це остання втрата
Падає і тоне в океані, а він глядить за нею в ілюмінатор
Я думаю, хоч може й хибно, що таких як я багато
Годинник каже, мабуть краще їх тобі і не знати
Але мимолітні хвилини дарують найсильніші удари
Коли у місті мільйонів перетинаються наші трутуари
Ти з’являєшся в розбитих вікнах Колізею
Я згадав всі Римські пейзажі, які щойно перетворились у ідеї
Ти дивишся на своє відображення у вітринах магазину
І у моїх ідеях саме ти така одна-єдина
Повелителька голодних левів, безжальна імператриця
По волі пікової дами, саме зараз кров заливає криниці
Мона Ліза заворожена талантом майстра, оживає у музеї
Зали опівнічного Лувру заливає світло і злітають срібні феї
Посеред яких лише ти, не позичала у Да Вінчі вроди
І ми зустрічаємось на мармурових сходах
Пустились за вітром залишені колісниці
Журавель полетів але сьогодні вже краще синиця
Жалісний плач після після багатьох неудач вона потрапила у пастку
А я опираюсь на ураган і намагаюсь не впасти
До срібних скель відносяться Португальські галери
Їх трюми повні голодних щурів та Іспанської холери
Крізь водне полотно видніється блакитне небо
І карі очі, напевне востаннє, кличуть мене до тебе
Що таке може статися, ми ще вчора, напевне, не знали
А сьогодні мене із безодні витягають зорові сигнали
Циганські мандри... гірким димом тягне у дорогу караван
Але саме сьогодні Діккенс дописав новий роман
І ті циганські пісні, мов би у дійсносі, мов би у сні
Будять вночі серед степу, під ударами грому, і зливи рясні
Вікторіанська епоха виплавляє із сталі перші залізниці
Я не бачив тебе давно і смерть чи життя, мені тут немає різниці
Знала б ти всі слова, написані мною для тебе на папері
Знала б ти що це я, той хто завжди тобі відкриває двері
Так багато років не позбуваючись своєї меланхолії
Я саме той хто буде радий, коли зільються наші колії
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452084
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.10.2013
автор: ura0701