По одній стежині ми ходили разом.
Де тепер ти нині – я й не чув ні разу.
На якій орбіті долі опинились?
Чом обом зустрітись досі не судилось?
Стежечку до серця зміг я протоптати.
Відчинялись дверці, – не завів до хати.
Вже на скронях сніжно, а я тут з тобою.
Називаю ніжно першою любов’ю.
Нам було, напевно, й цілуватись рано,
я ж тебе ніколи й не назвав "Кохана".
Це тобі сказали два ясних озерця,
ти з тих пір назавжди поселилась в серці.
Доле моя, доле, де ж ти заблукала?
А мене з собою чом не погукала?
Де ж ти забарилась, де тебе шукати?
Йти куди назустріч, звідки виглядати?
Йшли ж – рука в рученьку тихою ходою.
Та роки-роченьки плинуть за водою.
В світ стежини бігли, –
розминулись де ми?
Раптом налетіла, наче буря, темінь.
Гірко помилились, повертатись – пізно.
Долі оселились на орбітах різних.
Де шукали броду, – обміліла річка.
Загубила вроду чарівна Марічка.
Як на себе гляну, – трішечки лякаюсь.
Не те слово – "в’яну".
І сміюсь, і каюсь.
Істину вже знаю – мудру, хоч не милу:
і себе, і долю ми самі зліпили.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452100
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.10.2013
автор: Олександр ПЕЧОРА