03.10.2013* 18:50
А сни продовжували і продовжували іти, хоча я вже часто-густо під час снів мав враження, що це і не сни, а яв.
Як потім зрозумів, у сні 19.08.1990 мені Зробили Іспит.
[i]Знаходжусь у колі двох незнайомих чоловіків. Невиразна по кольору стіна, уверх іде до безмірності і поступово світлішає. Перед нею стоїть стіл: верхня дошка світла, але на ній нічого немає, вона чиста. За столом сидять двоє, з обох боків, а перед столом я стою. Двоє зовсім незнайомі мені. Одягнуті вони у світлий стрій, немов у щільно прилягаючий до тіла скафандри, хоча обличчя відкриті. Їх стрій має сіро-біло-блідо-сріблястий колір, як модифікація білого.
Той, що напроти мене - головний. Знаю про це, хоча і не зрозуміло звідки. Говорить головним чином він. Стою спокійно, ніяких емоцій не маю, окрім зацікавленості у розмові та впевненості в собі та у своїх знаннях.
Знаю, що весь антураж важливий, але не головний. Головне - розмова. А розмова іде про Астральне. Чи віримо ми, що це існує? Чи існує якесь співвідношення між людьми у реальному житті через Астральність?
Я кажу, що вірю і навіть знаю про Астральність. Вважаю, що коли, наприклад, збираються незнайомі люди, то через їх Підсвідомість Астральність кожного стикується із Астральностями інших людей і вони пізнають один одного по принципу "свій - чужий". Таким чином, наша Підсвідомість ловить єдність людей незалежно від нашої волі, нашої Свідомості.
Моєю відповіддю задоволені і, здається, що мої слова приймають добре, але ще щось недопроявлене відбулося паралельно до описаного.[/i]
Ми відпочивали по-селянські. Годували чотири рази на день, з яких три рази обов'язково їжа включала в себе перше, друге та третє блюда. Син достатньо швидко наїдався першим і відмовлявся їсти "повний комплект", а якщо я примушував його це робити, то він кричав: "Я тепер розумію, чому мама іде від тебе!" Але після цього він відчував себе винним, був особливо ласкавий.
Були у нас і кумедні та навіть трагікомічні випадки. Один із них особливо смішний.
Я ніяк не міг примусити себе малювати: не було натхнення та і краєвиди були в селі дуже ординарні. Намалював рапідографом два малюнки яблунь в одну лінію - стовбури були покручені і дуже незвичні. А от фарбами - ніяк. Нарешті знайшов більш-менш цікавий пейзаж біля річечки, яка в'яло протікала по лугу.
- Тато, я теж хочу малювати!
- Добре!
Примостився я на бережку, розклав акварельні фарби, а Бажену дав альбом та кольорові олівці. Він (самостійний!) пішов за мою спину вибирати собі місце для малювання. Подивився на нього, бачу: моститься малювати лежачи.
- Сину, так не зручно.
- Нічого, тато, у мене буде зручно!
- То добре.
Але як тільки я почав олівцем наносити контур пейзажу на папір, як позаду роздалося ревіння:
- Ба-а-а-а-атьку!
Ошелешено повернувся і жахнувся: мій син стояв на ногах, а на його тілі, від підборіддя та аж до колін примостився гігантський коров'ячий лепех!
Сто метрів ніс його на руках до спального корпусу, а він горлав і сміявся одноразово. Далі просто: холодний душ, обтирання до почервоніння шкіри, прання одягу.
Більше спроб малювати етюди я не робив.
Останній сон з періоду перебування в санаторії села Волиця Польова став для мене дійсно пророче-програмним чи програмно-пророчим. Це був блок із трьох снів, кожний із яких мав однаково програмний характер, але мене особливо вразив другий сон в цьому блоці. Це відбулося 26.08.1990 року.
[i]Круглий стіл. Рівно освітлений. За столом: я, моя ще де-юре дружина і якесь дівчисько. Ми маємо легкий сніданок, чи то легку вечерю.
Між мною та дружиною точиться суперечка про розлучення. Вона бурхливо протестує проти того, що я не даю згоду на розлучення. Кажу, що вона готувала розлучення із лютого місяця, але справно використовувала за цей час мої гроші і закуповувала собі поспіхом різні речі. [/i] [Так воно і було насправді.] [i]А я фінансував. Навіть державний видаток при подачі документів на розлучення оплатила моїми грошима, які я заробив. Суто економічна розмова. Кажу, що все це підло. Підлість є підлість.
Мовчить. Я встаю із-за столу, бо треба кудись іти з цим дівчиськом, яка весь час мовчки сидить за столом. Я не знаю скільки їй років, але дуже молода. Може 18, а може і менше.
Ми ідемо з нею кудись. Я - тільки супроводжую. Вулиця, по якій ми ідемо, дуже розпливчасто запам'ятовується, але таке враження, що це - частина Андріївського узвозу, на якому я завжди бував у своїх снах. Ми піднімаємось уверх. У полі зору великі каменюки, якими вимощена вулиця та цокольні поверхи будинків.
І раптом ми зупиняємося, вийшовши наверх. Ми вже зробили те, що слід було зробити. Треба повертатись униз.
І тут виявляється, що я тримаю цю дівчину на лівій руці. Суміш ошелешеності та спокою. Ваги її тіла я не відчуваю. Вона струнка та дуже легка. Сидить на моїй руці, на зігнутій лівій руці, закинувши свої зімкнуті ноги мені за правий бік. Вона обнімає мене. Голову злегка притулила до моєї голови. Моє обличчя повернуте праворуч таким чином, що її голова торкається моєї лівої скроні.
Вона повністю гола, але я це приймаю як звичайне, хоча сам одягнутий. Ми укриті дзвіноподібною попоною чи чимось подібним, яке має золотаво-коричнева-сірій колір. Якщо ця тканина, то вона повністю не має ваги, бо укриває нас не торкаючи нас, зависнув над нами. Ми немов у коконі. А на вулиці іде жахлива злива. Потоки води падають суцільною стіною, я навіть чую звуки цього падіння - традиційні звуки зливи. Але ми сухі, бо укриті коконом. Дивлюсь на землю і бачу, що вода біжить униз, а на мої голі ступні навіть краплі не потрапляють.
Стою якийсь час ошелешений. Думаю, що моє відношення до цієї дівчини таке, яке має батько до доньки. Між нами прірва часу. Роблю крок, щоб іти униз і чомусь машинально, бездумно, починаю правою рукою, долонею правої руки зісковзувати по спині дівчини. Від голови та донизу. Під час цього руху я остаточно розумію, що я - дуже старий чоловік, а вона дуже молода дівчина. Та моя рука спокійно та сумно, не залежно від моєї волі, проходить під її лівою рукою і торкає її грудь - гостру, тверду, пружну, торкається соска груді.
І тоді я раптом розумію, що дівчина не просто мене обнімає. Я - її власність. І не має ніякого значення кошмарний розрив у віці. Є тільки Жінка, яка володіє мною, Чоловіком. Вона тільки що остаточно в цьому переконалася і миттю стала власницею мене.
Я йду униз. Спокійний. Дощ падає суцільно. Ми у коконі сухі. На моїй душі незрозумілі для мене відчуття спокою, чистоти та глибоке відчуття моєї захищеності. Останнє особливо дивне для мене, якщо враховувати мій стан на протязі року.
Її руки на моїй шиї. Дивлюсь в її обличчя, запам'ятовую риси, але вони упливають від мене, як і сон.[/i]
На довгі роки для мене стало манією розглядати обличчя молодих дівчат та жінок, які так чи інакше опинялися в моєму оточенні. Але відповідь була несподівана.
У 1996 році моя п'ята і остання дружина чекала народження другого сина. Один раз ми сиділи на кухні і розмовляли. Світило сонечко. Було гарно на душі і між нами буле повне порозуміння. І раптом, коли промінь сонця впав на обличчя моєї дружини, в моїй пам'яті/свідомості немов щось вибухнуло: я зрозумів, що обличчя моєї дружини і є обличчям дівчини із цього сну. Різниця у віці у нас була в 40 років і не я, а вона вирішила, що ми повинні бути чоловіком та дружиною. Я тільки підкорився.
20:25
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452454
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.10.2013
автор: Левчишин Віктор