Майже ні про що…

Одногрупник  збирав  цигарковий  попіл,  він  казав  що  його  можна  здати  в  аптеку  за  шалені  бабки  там  в  літрах  приймають  чи  то  в  грамах,  словами  за  літру  попелу  він  хотів  отримати  до  тисячі  гривень,  чи  то  пак  за  три  літри,  я  вже  забув.  Цікаво,  як  там  його  попіл.  Середина  серпня  все  ж  таки.
Ось  я  прокидаюсь,  і  думав,  тобто  я  був  впевнений  що  прокинувся  швидше  за  тебе,  цей  кашель.  Кашель  розбудив  мене  швидше  ніж  завжди.  Пігулки  закінчились,  так  само  як  цигарки.  Тому  я  був  певен  що  ти  спиш.  Я  б  мабуть  теж  спав  якби  не  кашель,  принаймні  якби  ти  спала  поруч  я  б  точно  ще  спав.  І  ось  він  мені  пише.  Пише,  тобто  нагадує  про  практику,  каже  чувак  за  тиждень  в  нас  практика  як  ти  там,  літо  от-от  завершиться  і  ми  знову  будемо  сидіти  в  аудиторіях,  слухати  лекції,  не  готуватись  до  семінарів,  і  що  то  взагалі  за  практика  в  нас  має  бути,  питається  він.  Мені  згадується  його  попіл,  трьохденні  забухи,  і  покер  в  «Split»-і,  джекпоти,  ставки  на  улюблену  команду,  улюблені  його  макарони  і  чотирнадцять  мішків  сміття  на  кухні  його  квартири.  28ме  чи  то  25те  грудня,  пиво,  в  мене  «оболонь»  в  нього  «1715»  чи  щось  з  того.  Тоді  він  вперше  розказав  про  попіл,  в  трьохлітровій  банці,  було  з  літр  попелу.  Він  казав  що  це  два  забухи  в  чудовій  компанії.  Я  був  шокований  від  сміття.  Грибовицьке  сміттєзвалище  у  нього  на  кухні  і  цей  попіл,  себто  слоїк  з  ним  дивував.  І  саме  чомусь  сьогодні  мені  згадався  його  попіл  і  завжди  невиспані  його  очі.  
Книжка  Аллена  Карра,  спроби  її  читати  невдалі,  тобто  я  взагалі  ще  не  починав  її  читати.  Лінь.  Ніхто  не  хоче  примусити  мене  кинути  палити,  всі  вже  погодились  чи  то  привикли  до  того  що  я  палю.  Я  сам  вже  погодився  з  цим.  П’ятий  рік  пішов.  Я  звик  до  того  що  мої  пальці  пахнуть  тютюном,  два  нігті  на  лівій  руці  якими  я  затискаю  цигарки  жовті.  Зуби  тьху-тьху  ще  нівроку.  Але  цей  кашель  який  появляється  від  зміни  цигарок  страшить,  а  ще  й  вона  швидше  за  мене  встала,  можливо  навіть  пізніше  лягла  за  мене…
Кілометри.  Мені  на  північний-схід,  їй  на  південний-захід.  Сімдесят  сім  кілометрів,  часто  заокруглюю  до  вісімдесяти.  Двогодинні  дзвінки,  часом  і  трьохгодинні.  Але  коли  падають  зірки  ми  бачимо  це  разом,  так  як  Велику  і  Малу  Ведмедицю,  Полярну  Зірку,  Чумацький  шлях.  Сни  різні,  зазвичай  вони  мені  просто  не  сняться.  Але  вона.  Вона  Є.  І  фіг  з  тим  що  за  сімдесят  сім  кілометрів,  головне  що  Є  в  мене…
А  попіл  тут  ні  причім,  разом  з  одногрупником  і  його  слоїками…
Можливо  якби  не  ця  звичка  тобто  перекур  цієї  ночі  у  цьому  місці  і  twitter  нічого  б  не  було…  а,  і  ще  одне,  якби  в  мене  був  інший  стартовий  пакет,  а  не  «life»  теж  би  нічого  не  було!)…  можливо)
А  попіл  одногрупника  тут  ні  причім,  серйозно…
                                                                                                                                                             15.08.13р.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452981
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.10.2013
автор: Марек Кузьма