Баба Сковородка була спантеличена.
Це само по собі було рідкістю, бо за все своє життя її здивувало лише дві речі. По-перше, виявилося, що її молодший син Вова – гей. До цього вона була зовсім не готова. Не тому, що нічого не помічала – вона абсолютно не знала, що таке взагалі можливо у цьому світі. Просто в її часи дітей партія через якісь там парткоми видавала і про таке диво нікого не попереджували.
Другою ж новиною була звістка про те, що в якійсь там Зужалупі вибухнув літак, а такого вона пробачити просто не могла. Треба ж – понароблюють браку – а він потім взривається! Про те, що таке буває доволі часто і мало не під носом у неї – стара визнавати не хотіла, аргументуючи це трьома простими словами: «Я б знала!». От так і формують статистику…
Але тут була інша справа. Від того дня у баби Сковородки різко знизилася самооцінка і почуття соціальної значущості, адже весь її життєвий досвід був зведений нанівець одним-єдиним питанням. Сало (а це ж внучатий племінник її) якось у бабуні запитав, чи знає вона, хто така чупакабра. Так і не отримавши внятної відповіді, Сало одразу забув про цю історію, але от стара не на жарт задумалася. Це я одразу згадав про біолога Павлова – кажуть, його в дитинстві вкусила собака. Вона собі куснула і забула, а він, бач, не забув, коли виріс…
Але про все по порядку.
Бабцю ніхто не кусав. Або, може хтось і кусав, та історія про це умалчіваєт. Принаймні сама чупакабра тут ні до чого. Одного разу Сковородка прокинулася зранку і побігла в курник, бо їй поганий сон приснився – ніби хтось над її хазяйством пернатим знущається. Відкрила защолку, замок, лопату приперту прибрала, потім задвижку відняла і дивиться всередину. А там, що б ви подумали? Людоньки, що ж це робиться? Це я вже цитую, причому найлітературніше…
Коротше, долі лежало чотири курки і всі, як одна – без голів. Як у супермаркеті!
- А я тобі казала, - це вже тьотя Варка прибігла на ґвалт, - що твої кури з головою не дружать. От вони і втікли! А скоро і твоя втече, - витріщила вона на Сковородкину голову свої розчепірені пальці.
Ці дві тьоті завжди були добрими сусідками і ось так от підтримували одна одну в найтяжчих ситуаціях. Саме тому потерпіла обійняла Варвару і тихенько сплакнула у знак трауру за втраченими головами.
- Ось що, виявляється, мав на увазі дядь Толік, коли казав, що він втрачає голову від краси своєї жінки, - визначився Васьок із розумним виглядом дивлячись на Сковородку, що збирала по курнику трупи.
Ну, ви ж пам’ятаєте, він вміє з’являтися, ніби з під землі, особливо, коли пахне чимось цікавеньким.
І тут, як на гріх, вліз Сало із своєю чупакаброю.
- Що воно таке? – аж підскочила бабця, - де його шукати? Я щас йому башку відірву! – Сковородка так войовниче засукала рукави та нахилила голову вперед, що я на всяк випадок відсунувся подалі.
- Та воно десь в лісі живе, - Сало ще не зрозумів, що провокує свою бабу на злочин, - ще її ніхто не бачив.
- Та я її зараз порву на шмаття! – стара різко рушила вперед, але чомусь не до лісу, а в бік курника, - мої ви маленькі! – це вже до курей, які згреблися в кучку і боялися виткнути дзьоба. А ще б – така інспекція!
Тепер, що б не сталося в селі, баба валила на оце таємниче створіння. А що, он курям же голови повідривало! Воно ж таке! Це ж тільки Чукапарда (ну що ви хочете – не запам’ятовує бабця назви на слух) трощить клітки з кролями, ганяє собак по селі, викорчовує верби на ставу та ще й голову сільради колись напоїла так, що додому не міг долізти. А такий же хороший чоловік! А ще, кажуть, ця сама звірюка колись вкрала в сусідки алюмінієвий чугун!
- Напевно, ходить у ньому, як у касці! – сказала баба Сковородка з найтвердішою впевненістю, на яку здатна, - бо стільки вже людей на неї злі! Ой-йой! Я б сама їй хвост відкрутила і на котлети пустила!
І, хоч я запевнив її, що з чупакабриного хвоста (якщо він у неї є) котлет багато не вийде, бабця з упевненістю шурнула на город відро води і пішла з цим пустим цебром до колодязя – там вже стояла сусідка, яка теж любила точити ляси.
Звісно, то я погарячився, що вони там робили саме це – то є велике мистецтво, яким у нас в селі небагато хто займався, якщо і займався взагалі. Ляси, треба сказати, то такі стовпчики на ганку, дотошно і по-майстерному вирізьблені з дерева. Дотошно – бо мені ніколи не подобалася геометрична різьба, якась вона дуже монотонна. Хоч і гарна. Коротше, бабцям все одно такі діла не під силу. Тому вони точили не ляси, я власні язики, а це теж треба вміти, я вам скажу!
Так, щось я знов відволікся з тими лясами і Сковородкою! От же ж, навіть нічого не роблячи, вона вміє голову запудрити! А якщо вже з кимось зійдеться, як тріщьолка (це її ж слово, між іншим), язиками, то ховайся в жито. Туши світло, мацай двері! Такого напридумують, що режисери в серіалах за голову би бралися, якби почули.
Але баба Сковородка не тільки любить балакати – співає вона як! Оце вчора посіли з Варкою на лавочці, і давай виводити: «Адінокая бродіт гармонь». Ну як це вона бродить, якщо це музичний інструмент? Його ж носити треба! До того ж – сама. Це скільки випити треба, щоби гармошку з ногами побачити на вулиці, яка вишукує, хто ж її там любить?
От якби там було не «гармонь», а «гормон», то я би поняв. Ходить собі по організму, бродить (видно, дріжджів наївся), то в голосові зв’язки поткнеться, через що голос ламається, то волосся заставляє рости де попало, то витягує людину в зрості на півметра за тиждень. А що, я біологію нормально вчив, то тільки збочинці думають про всякі збочені гормони. Їх взагалі у людини знаєте скільки? Багато, в общєм! Напевно, більше, чим у чупакабри!
О, я ж вам розказував про чупакабру! Коротше, після того випадку така Сковородку злість взяла на тварюку, що вона (тепер і з нашою допомогою) ще завзятіше взялася робити всякі ловушки, приманки та капкани.
- А куди ж його втикнути? – я стояв з сільцем у руці, вертячи головою, - наче вже всюди поставили…
- Давай сюди! – гукнула баба Сковородка, показуючи пальцем на вікно, що вело в курник, - воно ж таке падло, що і сюди задереться! Як згадаю своїх курочок…
- Та тут же більше, чим півтора метра! – я аж здивувався сусідчиній логіці, - як же вона сюди залізе?
- Ти звідки знаєш, яке воно? – вона розчахнула руки так, що я подумав, що, якщо таке чудовисько залізе до Сковородки у двір, то й саму бабу заковтне одним кивком, не те, щоб курей.
А й справді – яка вона, та чупакабра? Хтось казав, що це доволі маленька істота – десь із кішку, а хтось бачив її розміром з добре відгодоване теля. Проте, всі сходяться на тому, що ця тварь – вселенське зло з неабияким інтелектом. А це ж навіть не всім людям дано…
Три дні ніхто, окрім хазяйчиних же котів, в сільця лізти не хотів. Сковородка діставала їх звідти з траурним обличчям і ішла годувати сметаною. Я, якби був котом, спеціально би в капкани лапами тикався, аби сметани поїсти – воно ж не боляче! Майже…
Але в сусідки і так їх п’ятеро чи шестеро, тих пухнастих муркотів, то куди ще й мені. Сметани б ніякої не вистачило!
Але от у суботу в сільце вже потрапило ЩОСЬ! Причому в те сільце, яке я ставив на висоті півтора метра. Щоправда, того «щось» ми не бачили, бо воно вирвало тросик з «корінням» і, харкаючи кров’ю, поперло кудись у хащі. Саме по цим слідам нас і повела баба Сковородка. Зібрала банду, дала в руки кому кочергу, кому лопату, кому мідного таза – ану як там така тварюка, що ще пальця відкусить? Хоча бабця і боялася, все ж пішла першою, озброївшись товстелезною клюкою, якою одного разу пришибла вже якусь непрохану звірину у своєму дворі. Козу, по-моєму. Ой, тоді галасу було!
Як у сільраді, коли Василь шукав свою гадину. Точніше, треба було би написати Гадина, бо це типу власна назва. Це не змія чи вуж, як ви подумали, а така собі морська свинка, але цього вчені мужі (ну, і секретарка. Точніше, вона – в першу чергу) в силу своєї упередженості до Василя, не дослухали. Коротше, вереску тоді було на всеньке село. Та що там село – я якраз тоді на вигоні ганяв не морську вже свинюку, що втікла з сараю, проколупавши там таку траншею, що німці б у велику вітчизняну позаздрили – і то чув!
Але німці-німцями, а коза тоді так і не вижила. Померла через 2 дні, бо баба Сковородка, вийшовши вночі попісяти (вибачте за такі подробиці, але в селах туалети на вулиці), чомусь вирішила, то таке рогате чудовисько, проти якого вона понаставляла ікони по всіх закутках. Коротше, сусід пожалкував, що не закрив свою козу в хліву, як завжди, а прив’язав її на тонку шворочку біля двору. А баба відтоді, як справжній гопник, ходить з клюкою.
Оце саме цим орудієм наша отаманша войовниче розмахувала, опустивши носа донизу і ідучи, в буквальному смислі слова, по слідам. Ми, були, як вона нас охарактеризувала «Тригада» - типу бригада, але, щоби не повторювалося. Авторське право все ж! До того ж, це слово якнайбільше підходило до всієї процесії – Я, Васьок, Сало і Гадина, яку Васьок все-таки знайшов. Тобто три- і -гада – всьо як годиться. Д’артаньян і три мушкетьора, коротше.
- Понасаджував тут катапультав! – матюкалася баба Сковородка, ходячи по молодому підліску, - ноги можна повикорчовувати!
- То он де вона їх погнула! – почав було Вася, та Сало так грізно глянув на нього, що продовжувати ображати бабцю веселого пузача йому різко перехотілося.
Треба сказати, що «катапультами» бабця називала дерева. Колись вона була в гостях у голови сільради, то в нього в дворі росли сіянці катальпи – таке, знаєте, дерево, з гілок якого звисають стручки. Потім з них висипається насіння, як школярі зі школи, і швиденько проростає, утворюючи молоденький такий ліс. Отож, чи слово так бабці сподобалося, чи просто вона не хотіла більше запам’ятовувати інших, але і оті молоді вільхи, по яких ми щойно топталися, назло молодому ліснику, теж були «катапультами».
Сліди різко обірвалися, через що бабця стала в замєшательстве, а я налетів на її спину, мало не перехиливши її кочергою.
- Гм! – цей вираз мав би означати, що Сковородка задумалася, проте як би не так – це було би надто просто. Бабця вигадувала щонайменше план захвату, - каро-очє! У мене є национальноє прєдложеніє! Треба розділятися і прочухати зарослі, щоби не одна чукападла нікуда нє ісчєзла! – піднявши таза на головою, вона поперла, як танк на німців.
Я вже не став виправляти її ірраціональне «національне» - бо то нічого не поміняло би. До того ж, я нічого доброго не бачив у такому розділенні – по одному нас було легко, як би це? Нейтралізувати чи що… Я чогось, чим далі заходив у хащі, що ставали густішими та темнішими, тим більш страшною уявляв собі цю тварюку.
А що – ніхто ж її не бачив! Ану як я її взагалі не вгадаю? Ця думка мене раптом примусила зупинитися. То он про що в казках пишуть – принеси то – не знаю шо! Тобто не завжди і в казках, іноді і вчителі так у нас роблять – стій там – іди сюди! Але ж то все не по-справжньому, не по-дорослому!
Поки я про таке всяке думав, на мене з чагарників вискочило нєчто.
Ну як – на мене… Воно втікало від Сала, що винирнув слідом з розчепіреними пальцями:
- Тримай чупакабру!
Втримати-то я, звісно, не втримав, проте зачепив лопатою по спині, через що тварюка, верескнувши, помчалася ще швидше, але, пробігши 20 метрів, впала. Ми обережненько підійшли до чудища – воно лежало на боку, притиснувши вуха до голови і було чомусь схоже на Гадину. Точніше, то і була Гадина, яка знову втекла від Васька, а Сало з переляку зовсім трохи її не впізнав. Жити їй тоже, видно, судилося недовго, як і козі…
Чи треба казати, що в зарослях баба Сковородка нікого не знайшла? Вилізши, з кущів, як дикобраз, в колючках та реп’яхах, вона, матюкаючись, потягла мідного тазика, яким так ніхто і не накрився, додому, збираючи по дорозі в нього кропиву. А що, треба ж чимось хазяйство годувати! Хоч якийсь з нього толк!
Так би та історія і забулася, якби я через три ні не побачив Чмиха із забинтованою шиєю. Так-так, то саме він заліз до сусідки у курник, аби поласувати свіженькими яйцями – раніше вона чогось не помічала недостачі. А зважаючи, що я тросика прив’язав, як на кабана, то однокласник ледве виліз звідти, порізавши шию.
Звісно, цього Сковородці говорити ніхто не збирався, тому вона, певно і досі виношує плани захвату чупакабри. Чи чукапарди? Чи чупападли? Ну, якось так…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453980
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.10.2013
автор: Кот Єльпітіфор