Одна сторінка, тисяча ілюзій,
сонет чарівний тиха ніч співає,
блукає місяць, він шукає музу,
що вже століттями одна його чекає.
Ревнують зорі, та до них їм зась,
важке повітря груди розриває,
зимовий ранок стукає в вікно,
малює свої білосніжні гами.
Мороз лютезний скалиться на скло,
чаклує там небачені твердині,
до ранку ще далеко, не спіши,
залиш ще ночі спокою хвилинку.
Дай місяченьку музу ту знайти,
а зорям заступити в путь-дорогу,
на крилах арку щастя донести,
дай янголам таку безпечну змогу.
Вітри! заграйте свій акорд гучний,
щоб було чутно ген за небокраї,
туман зметіть, дорогу освітіть,
на землю іній навіть не пускайте.
Самотній терен, взимку не цвіти,
твої колючки золочені кров'ю,
ти білий сніг від неї захисти,
залиш невинність, не плямуй собою.
Та байдуже тобі, холоднокровний!
Прощення в світі цім тобі немає.
Ти раниш все, що дихає тобою,
руйнуєш все, що запах твій ховає.
Іди навіки, з смутком пропади,
змиває слід Невидимий рукою,
шукай ти жертву в іншій стороні,
нема тобі рятунку, недолугий.
Ілюзією втомлені віки,
пращання запах всмоктаний журбою,
відчутний біг холодної води,
вона по дамбах котить свою струю.
Ще чутно казки зчитані рядки,
весь світ вони хотіли облітати,
ще видно десь омріяні думки,
що як сновиди стомлено кружляють.
Стоять сумні тенета в глушині,
вони немов тікають від скорботи,
летять в повітрі чисті папірці,
не заплямовані життям турботним.
І чути стиха шуму тишини,
здавалось б речі, зовсім не сумісні,
колишуться вже стомлені рядки,
і скачуть вліво букви не привітні.
Старий художник пензлик відложив,
його талант на ранок пропадає,
не звик до вранішньої суєти,
спокійну ніч він нишком проводжає.
Не сила вже терпіти цей кураж,
не хочеться стрічати день суворий,
безсонням втомлений вже весь анклав,
планетна метушня почнеться знову.
Вдихни повітрям трунок увісні,
замкни ключем молекул кислороду,
із ніччю в невідомість полети,
і пий до дна свою сірчану воду.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455078
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.10.2013
автор: Чуточка Божевілля