Яма минулого
Щораз глибшала....
Вона лежала на дні,
Холодному,зволоженому
невтішними сльозами...
чула, шепіт ніг...
-як же ми бігали,
щоб скрізь вспіти:
всім догодити,
всьому зарадити...
руки втомлено стогнали:
-чим не догодили?
голівки мили, чесали,
стіл накривали?
вуста у спробі вміхнутися -
така ніжність ще і досі
від дотику до тих найдорожчих
часточок себе...
лише очі затуманені
дощовими
хмарами- думами...
А згори, звідти,де день
догоряє --
слова-дорікання,
слова-образи...
деякі,
маленькими камінцями
просто в серце
і в руки, і в ноги...
А то цеглинами...
Здається, світ
білий пропав...
Але це ще не кінець:
важкі камені
завалюють яму...
Дихнути ще можна-
повітря просочується
думкою, що гучно
віддається у голові:
...Тікати...Куди?
Світ за очі...
Не ятрити серця
їм, найріднішим,
найкращим...
А що ще?
Минулого не вернеш,
життя не перепишеш...
...ЇЇ ніхто не виганяв -
спасалась...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455513
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.10.2013
автор: zazemlena