Ох, як романтично збирати осінні горіхи,
Як вітер у пику тобі шле свої есемес,
Які б дрижаки не ловив я, та сонце, на втіху,
Всміхалось, як завше, привітно з люстерка небес.
Дерева пожовклі схилялися немічно в танці,
Як літні, поморщені, з дому стареньких жінки,
Я часто в житті був глухим егоїстом, поганцем,
Але тверезив мене вітру порив гомінкий,
Але наче писком токмачила мудра тут Осінь:
"Поглянь, як життя віддають мої доньки й сини,
Тепла щоб залишила їм хоч би крихітку, просять,
І щоб не вбивала я холодом їх до весни.
А ти геть не маєш і приводу, юний негідник,
Впускати у душу вітри й навісні холоди,
По меншій це мірі, із боку твого дуже підло, -
У серці від весен гноїти духмяні плоди."
Удячно кивав я наставниці мудрій, великій,
Всміхавсь перехожим в обличчя, мов дурник, і все ж...
Я вітру щасливу давав приголубити пику,
І щастю не було юнацькому видимих меж.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455618
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.10.2013
автор: Олександр Обрій