Глибока ніч. У небі місяць мерехтить.
Я тихо-тихо засинаю.
І ось вже з думкою летить
Мій сон. Вже сплю. Спостерігаю,
Як йде розмова бабусі і онука.
У пічці дрова ледь тріщать,
У вікна дощ легенько стука…
А на комоді ордени лежать.
Сполохано запитує малеча:
«Бабусю, десятий рік мені мина,
Скажи на милість, чом на плечах
Сльоза волосся полоска,
Як щойно глянете на фото
Старе, від віку пожовтіле,
На ті похвали і на злото
Орденів, люстерко застаріле?»
Вона, втираючи сльозу,
Журливо очі опустила:
«Я маю вже, мов сніг, бліду косу,
А душа ті спомини не відпустила.
Була війна… Я пам’ятаю:
Стою малесенька і плачу,
Міцно тата за руку тримаю,
Не знаючи, що більше його не побачу.
Людське серце – це не лід…
Мого брата мама довго не пускала,
Та ось пішов за батьком вслід –
Війна навік його забрала.
Минали дні, війна-руїна
Палила села і міста –
Страждала наша Україна,
Ставала бідна і пуста.
Одного разу і мій дім
Безжалісно спалили вороги.
А я, зі мною ще душ сім,
Дивилися на пекло навкруги.
Тікати сенсу не було –
Все за собою нищили вони.
Горіло полум’ям село,
А ми сиділи, та коли
Їхній підбіг до нас солдат –
В його очах майнуло каяття.
Він, розрядивши автомат,
Побіг, лишивши нам життя.
Я бачила там все:
Вогонь, смерть і розруху.
Я точно знаю, навіть це
Не зламає народного духу!
Солдати, що землю берегли,
Віддали своє життя за те,
Щоб зараз ми жили.
Це завдяки їм усе цвіте.
Скінчилася війна,
І щовесни земля, мов нова!
Боротьба була жорстока, руйнівна,
Не дай же, Боже, все те прожити знову…»
Прокидаюсь, дивлюсь у вікно,
Бачу там зелень і цвіт.
Я дякую їм, що прийшла на цей світ.
Тепер сиджу одягнута і взута,
Сиджу і думаю про них.
Життя моє – то їх спокута,
Кого полеглих, а кого живих.
Я дякую вам за квітуче село,
За небо синє і за долю.
Перед вами доземно схиляю чоло
За повітря в легенях і волю.
Ви не пішли у небуття,
Ви просто з попелом зникли в імлі,
Лишились там без вороття
Заради життя на Землі…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458788
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.11.2013
автор: Півник Ольга