НАВЧАННЯ. 1991. 3.

06.11.2013*  16:55
Виклав  на  стіл  записи  за  1991  рік  і  навіть  здивувався:  невже  це  я  дійсно  так  насичено  жив  в  той  рік?  Переді  мною  лежать:  блокноти  -  2  тонких  і  3  товстих,  16  зошитів  по  48  сторінок,  2  товсті  папки  з  картами,  схемами  та  малюнками.  А  ще  були  вірші.  І  це  при  тому,  що  я  ще  і  проектував  і,  таким  чином,  заробляв  якісь  гроші.
Життя  кожної  людини  є  комплексним  явищем,  його  неможливо  розчленувати  на  окремі  складові,  але  це  єдиний  засіб,  при  всій  штучності  такої  операції,  максимально  скоротити  розповідь.  саме  тому  я  і  визначив,  що  в  моїй  розповіді  будуть  блоки  -  зараз  я  нарахував  їх  10.

Блок  "БУДЕННЕ    ЖИТТЯ"    
Можливість  ночувати  в  майстерні  втратив,  бо  мій  директор  кооперативу  перехопив  її  у  власника  і  зробив  там  офіс.  Моє  робоче  місце  залишилося  недоторкане  і  це  давало  радість,  але  тепер  я  змушений  був  знову  і  знову  ночувати  дома  не  кухні,  витираючи  перед  тим  сморідну  калюжу  після  Пилипівни,  яка  тепер  тупо  і  непорушно  по  декілька  годин  сиділа  на  одному  і  тому  ж  місці.  Ті,  що  Вели  мене,  почали  виганяти  із  цієї  квартири.  Я  і  радий  був  би  піти,  але  куди?
Так,  я  вже  отримав  повідомлення  про  те,  що  мене,  як  ветерана  війни,  "опустили  парашутистом"  в  кооператив  на  Троєщині  з  однокімнатною  квартирою.  Навіть  вже  перший  внесок  заплатив.  Але  жити  ж  треба  десь  зараз!  
Запис  в  блокноті:
[i]"17.02.1991.
Я  прокинувся  від  страшенної  пекучої  болі  у  лівому  суглобі  між  ногою  і  тазом.  Біль  біла  вздовж  ноги,  збиралася  у  шар  у  колінній  чашці,  била  у  вигін  підошви  ноги,  а  потім  по  діагоналі  у  великий  палець.
Я  ніби-то  почув:  "Читай  свою  молитву!".  В  усякому  випадку,  я  почав  читати  Ісусову  молитву.  І  відчув,  як  на  протязі  молитви  з'являються  2-3  пульсації  підвищення  болі.  Я  аж  почав  вигинатися.  Застогнав  мимоволі.
"Читай!"  -  Хтось  спокійно,  врівноважено  та  знаючи,  немов  лікар-велетень  професійно  біля  хворого  з  нікчемною,  але  болючою  хворобою,  Хтось  сказав  це.
Я  продовжував  читати.  Перед  закритими  очима  миготіння.  І  раптом  я  зрозумів,  що  це  ритмічне  миготіння  синхронізується  із  епілептичним  дрижанням  холодильника.
"Це  ілюстрація  того,  де  ти  спиш.  Дуже  брудне  місце!"
Мовчу,  бо  знаю:  правда,  це  -  так.  Тепер  розумію,  чому  мене  так  наполегливо  виганяють  звідси.
...  Біль  продовжувала  мене  бити  немов  електричним  струмом.  Хтось,  а  я  саме  так  сприймав:  Хтось,  сказав:  "Це  чистка.  Ти  довго  знаходишся  в  багнюці.  Ти  під  Захистом,  але  натягнув  на  себе  гидоту.  Терпи!  Читай  молитву!"
І  я  читав.  Поступово  прискорив  темп  читання.  А  біль  йшла  і  йшла.  Нарешті  вона  почала  сходити."[/i]
Спасіння  прийшло  із  неочікуваної  сторони  -  Петро  Гончар  запропонував  трохи  пожити  в  його  майстерні.  На  Андріївському  узвозі,  ліворуч,  досі  стоїть  двоповерховий  будиночок  на  підході  до  театру  "Колесо",  якщо  спускатися  по  Узвозу  на  Поділ.  У  навпіл  підвальному  поверсі  був  розташований  магазин  творчих  гончарних  виробів    з  назвою  "Гончарі",  а  на  другому,  зі  входом  з  двору,  була  майстерня  художника  Петра  Гончара,  сина  відомого  борця  за  незалежність  України  та  за  її  культурний  спадок  Івана  Гончара.  Зараз  у  Києві  є  Музей  народного  мистецтва  імені  Івана  Гончара,  директором  якого  є  Петро  Гончар.  Магазин  ніяк  не  був  пов'язаний  із  цим  сімейством.  
Петро  сказав  мені,  що  його  сини  тільки  через  3  місяці  закінчують  навчання,  саме  тоді  майстерня  буде  їм  потрібна,  а  поки  що...  Два  сина  Петра  та  Ніни  Матвієнко  навчалися  в  Художньому  інституті.
Добу  пробув  у  брата  Валентина,  а  13  березня  я  вже  перебрався  до  майстерні  Петра.  І  три  місяці  я  жив  щасливо  ,  хоча  грошей  у  мене  було  обмаль.  Досі  пам'ятаю,  як  на  свій  день  народження,  17  березня,  я  сидів  за  столом  у  спаленці   при  великій  залі  майстерні,  дивися  у  віконце  на  Андріївський  узвіз,  з'їв  капустяний  лист  та  шматок  хліба,  запиваючи  чаєм,  отримав  по  Контакту  поздоровчій  малюнок  та  вірш  у  розсип,  бо  треба  було  упорядковувати  строки,  що  йшли  навалом,  безсистемно,  як  я  помолився,  глядячи  на  рідкісну  старовину  ікону  Ісуса,  яка  висіла  на  стіні,  і  ліг  спати.
Моє  щастя  полягало  ще  і  в  тому,  що  я  спілкувався  із  сім'єю  Петра/Ніни.  Українська  інтелігента  сім'я  височайшої  культури,  перед  якою  я  завжди  ніяковів,  була  проста  і  щира  у  спілкуванні.  Ніна,  до  того  ж  має  сенсорні  здібності  і  тому  з  нею  було  особливо  цікаво  спілкуватися.
В  цей  блок  необхідно  включити  і  спілкування  із  сином  Баженом.
Коли  він  зрозумів,  що  я  змушений  піти,  то  його  відношення  до  мене  та  до  матері  стало  різним.  Я  розумів,  що  син  опинився  між  молотом  та  ковадлом,  але  змінити  нічого  не  міг.  І  він  не  приховував  негативне  ставлення  до  матері.  Я  завжди  говорив  йому:  "Сину!  Ти  можеш  не  поважати  її  як  людину,  але  це  твоя  мати,  тому  ти  повинен  бути  з  нею  поштивим!"  -  "Навіть  коли  вона  лається?"  -  "Чому?  Ти  щось  накоїв?"  -  "Еге  ж,  влаштував  веселе  життя  її  коханцю  Кагановичу!"  -  "Сину..."  -  "Батьку!  Я  краще  знаю!"  Що  тут  можна  було  говорити?
При  цьому  у  сина  нарощувалися  Сенсорні  здібності,  хоча  я  нічого  не  робив  для  цього.  Це  тепер  я  знаю,  що  такі  люди  як  я  є  своєрідними  генераторами  розкриття  Сенсорних  здібностей  у  інших.  Достатньо  спілкування.
Один  раз  мені  в  майстерню  подзвонила  мати  Бажена  і  сказала:  "Твій  син  хворий!  Мені  треба  поїхати  по  справам  на  добу.  То  приїжджай,  будеш  з  ним."  Приїхав.  У  сина  висока  температура,  жар,  горить  весь,  нудить  його.  І  я  сидів  всю  ніч  біля  нього  та  молився.  На  ранок  його  почало  відпускати,  а  в  9:00  він  вже  скакав  по  кімнаті.
Продовжував  забирати  його  у  п'ятницю  на  вихідні.  Прийшли  на  дитячий  майданчик  біля  пам'ятника  Шевченка.  Він  хвацько  лазив  по  металевим  структурам.  Я  вирішив  почистися  сонечком,  бо  пекло  за  вухом.  Молився,  дивився  на  сонце.  Стало  легше.  Згадав,  що  граючи,  нещодавно  запитав  у  сина  про  моє  третє  око.  І  він  сказав:
-  Око  чорне,  а  за  вухом  біле.
Підходжу  і  питаю:
-  А  що  тепер?
-  Червоне  і  чорне.
Виходимо  із  Університетського  парку,  бо  направляємося  на  Андріївський  узвіз.
-  А  зараз?
-  Все  те  саме.
-  Та  я  ж  чистився  дивлячись  на  сонечко!
-  Ха!  Кожний  екстрасенс  знає,  що  так  чорнота  натягується!
-  А  куди  треба  дивитися?
-  На  небо!
-  А  звідки  ти  це  знаєш?
-  Я  запитав  у  Господа.
-  Ти  спілкуєшся  з  Господом?
-  Еге  ж.  Я  питаю:  "Господи,  скажи,  будь  ласка,  ...,  а  він  відповідає.
-  А  як  ти  дізнався  про  Господа?  Я  ж  нічого  тобі  не  говорив.
-  А  пам'ятаєш  як  ти  мне  лікував  всю  ніч  і  молився?  То  я  і  почув.
-  Як?  Я  ж  молився  подумки,  не  в  голос!
-  А  яке  це  має  значення?
Ще  одна  картинка.
-  Папу,  а  космічні  звірі  завжди  такі?
-  Які?  Чому  ти  про  це  говориш?  -  я  в  цей  час  мав  Контакт.
-  Бо  ти  розмовляєш  з  таким  звіром.
Я  розпрямився.  Подивився  на  сина.  В  цей  час  у  мене  запрацювала  точка  Шиви.
-  А  зараз  з  ким  я  говорю?
-  Як  з  ким?  З  Богом.
-  А  раніше?
-  З  космічним  вовком.
Таких  розмов  було  багато.  Зараз  син  вищий  за  мене,  міцний  здоров'як,  має  дружину  і  доньку,  має  гарні  Сенсорні  здібності,  але  ними  не  користується,  бо  живе  суто  реальним  повнокровним  життям.  І  робить  це  гарно,  розумно.

Коли  закінчувався  термін  мого  проживання  в  майстерні  Петра  Гончара,  я  почав  бідкатися:  куди  іти?  І  тут  мені  подзвонив  архітектор  Петро  Павлович  Кедровський,  колега  по  КІБІ,  і  запропонував  пожити  у  нього  у  флігелі,  який  пустував.  Мені  залишалося  тільки  посміхнутися:  мене  доводять  до  краю,  а  потім  порятунок  приходить  сам  по  собі,  як  чудо.
18:25

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458922
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.11.2013
автор: Левчишин Віктор