У кожного з нас є межа за якою все згорає...
Інколи мені здається,що це я:що я і є тією межею,яка все знищує і поглинає,стирає грані між добрим і злим,не звлишаючи права вибору.
Поза цим Рубіконом існують лише страх,ніч,і сезон дощів,що провокують Великий Потоп.
Бо я Людина.Я-вінець творіння.Я -тінь від Господніх хітонів...Тримаю на плечах небесне склепіння,а мудрість на моїх скронях осіла снігом,я не страшуся ні бур,ні віхол!
То чому ж тоді я -істота,яка має власну цивілізацію,вже кілька тисяч років,не можу породити на світ щось добре,щось світле і справді вартісне,
натомість вивільняю лише заздрість,злобу,хіть?
Хіба цього хотіли люди минулих століть?
Чого так?Чому так?А Якщо так- моя душа простий п*ятак іржавий...
А мої вірші лиш сміття,і місце їм в канаві,а не в душах людських!
Істина прихована від нас на сторінках небесних книг нетлінних,́незнищенних і святих,мудрих,вічних і живих!
І ніхто не відає золота мого серця,всі знають лише його бруд,і про нього кричать,на переправах і мостах,на ринках,на тролейбусних зупинках!
Росу сліз я намагаюся сховати,щоб не мали причин мені дорікати зайвий раз впадати в екстаз з приводу моєї слабкості,продати душу за ціною собівартості я не дозволю:краще попіл розвію у полі!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=459112
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 07.11.2013
автор: Той,що воює з вітряками