На високій горі, кремезній
Стояли каміння величезні.
До кожного з них були прикуті,
В'язні жорстокі та люті.
Кожен з них був з своїми гріхами,
За вчинене зло перед Богом і нами.
Кожного мали судити:
Милувати чи зі скелі спустити.
…
За першим каменем прикутий, одинокий
Стояв убивця безжальний і жорстокий
Вбивав чолов’яга для втіхи,
Не вірив ні Бога, ні в міфи.
І тут перед цим великим
Прийшовши, сказав Владика:
-За що постав сьогодні перед нами,
І перед суддями, перед Богами?
Що скоїв, мерзенне ти створіння?
Кажи хутчіш! Немає вже терпіння!
Піднялось замучене тіло,
Поглянуло й мовило вміло:
-Я - вбивця, могутній Владико.
Вбиваю мерзенно і дико.
Я знав, що буду перед Вами,
Могутніми в світі Богами.
Набридло мені жити в цьому світі,
Кругом лиш плачуть матері та діти.
Навкруг лиш голод і холодна ніч,
Ти бачиш, Господи, у чому річ?
Іду, буває, вулицею – бачу,
Що діти просять хліба, плачуть.
Не можу я на це дивитись, Боже,
Як в світі тут бідує третій кожен.
Я зводжу в прірву тих, хто є без хати,
Від голоду спухає, дохне, що казати…
Нехай не мучиться, скоріш конає,
Кому він треба, хто його згадає.
Вбиваю тих, хто плаває у грошах,
Ночує по готелях лиш хороших.
Вбиваю всіх їх, нищу всю родину
Бо тут всі рівні – і тут правила єдині.
-Ціную відповідь твою,
І слово Смерті надаю.
Постала з темряви глухої
Смерть страшна в руці з косою.
-О, сину, рідний мій та любий,
Тепер з тобою разом будем.
Ти «праведно» прожив життя,
Настала місія моя.
Я поведу тебе у пекло,
Як засвітало тобі так і смеркло.
Тепер ти взнаєш ночі смак,
Так я сказала й буде так.
І повести його хотіла сила,
Та Доля слова попросила:
-Дозволь, Владико, слово мовить.
Кивнув Господь:
-Нехай вона говорить!
-Я – Доля – стежка у житті,
І я розводжу вас на всі путі,
Як Бог бажає, так усе я роблю,
Одному все кладу, другому дроблю.
Жаліються на мене часто люди.
Розвела, кажуть, як же далі буде?
А іншому - на все є Божа воля
Звела навіки вічні, кажуть, Доля.
Чому, спитаєте Ви, судді й кати,-
За що життя йому було ламати.
Щоб через мене, Долю, зараз мучивсь,
Щоб через мене звівся на цю кручу?!
Я направила в свої стежки його
Думала, що знайде хоч кого.
Ту, що в серце принесе йому кохання,
Що тягнулося б з ночі до рання.
Але він пішов на іншу путь.
І Любов спитала: - Як же її звуть?
Бо я бачила його також в житті.
Дивно, бо в своєму теж путі.
Все знайшов він, бачила щасливим,
Бачила з сім’єю. Гарно. Дуже мило.
-Не даремно в світ свій я його пустила…
Доля розгубилась та й заголосила:
-Доленько, не плач так. Бачила його!
Та чомусь звернув він із шляху твого.
Загинула тут жінка і рідненькі діти.
Тому й звернув з путі. Що тут робити?!
-Ну то що, подруги, - Смерть мов просичала, -
Ви не віддавали, як я забирала?
Щось довели, ну? А в результаті мій.
І не буде більше на стежечці твоїй.
Бо обрав то, судді, він мій, точно, шлях,
Щоб вже із живого відродитись в прах.
Тут з’явилось Горе, мокре від сліз,
Широке, як море, море навскіс.
-Віддай мені, сину, серце своє.
Там болю повно, воно не твоє.
Там бродить лише печаль та скорба
Віддай все мені, тобі що шкода?
Упав чоловік лицем та й додолу
Забрало все Горе, лишило лиш мову.
Прип’яли кати все щільніше до камню,
Смерть із досади промчалася ланню.
-Як не даєте мені цього мужа,
Кому він ще треба, кому ж він тут нужен?
Подивився на силу цю темну Владика.
-Рішення дасть лише суд наш великий.
Ти не поспішай, шановна Смерть моя,
Це ж таки людина, а не чортеня.
Тоді кивнув Господь - всі повернулись
В історію іншого окунулись.
…
-Я, судді, - злодій, - сказав інший.
Багато вкрав. Також я грішний.
Коли я був іще маленьким
Покинули мене батько та ненька.
Зростав на вулиці весь вік.
Такий і зріс, злодійський чоловік.
Щоб з голоду не вмерти – мусив красти.
Якби не крав, то міг пропасти.
Знаю, що я винен,строго не судіть,
Як можете Вельможі, то простіть.
Послухавши все це, Владика
Поглянув в очі його, сказав стиха:
-Я розумію, що важке
Чекало там життя тебе.
Але не вихід так робити,
Пограбувати, може й вбити.
-Це знову син мій, - Смерть сказала, -
Це всі мої, я так і знала.
Ну що, Любове, що там, Доле,
Не переходив Ваше поле?
Не переходив, бо я знаю,
Того й з собою забираю.
-Ти не лети, - сказало Горе, -
Бо він заходив в моє море.
Моя скорбота та печаль
Водили теж в безмежну даль.
Любов мовчить, а Доля все воркує.
-Владика, гляньте, чом вони керують?!
Ось заберу його і хто поможе,
Чи правильно буде так, Боже?
-Це треба думати. А зараз далі
Будем тонуть у сквернах та печалях.
…
-А ти, дівчино, чому тут?
Ну підіймайся скоріш з пут.
Тепер і ти розказуй нам
Що на Землі зробила там?
-Прости мені, Господи милий,
Коханого свого я вбила.
Спочатку його обікрала.
Так думала, я так гадала.
Його я зіллям отруїла,
Коли помер – сама зомліла.
За зраду я його згубила.
Ой, Боже, що ж я наробила?!
Нагнала я на себе хмару
Тепер чекаю свою кару.
Мовчав Господь, і Смерть, і Доля,
Сиділо й мовчки тяжке Горе.
Одна Любов лиш зрозуміла,
Прийшла і тихо відповіла:
-Знаю, серденько, що було важко,
Але не жди від нас поблажки.
Ти вбила. Далі що робити?
За кару треба відплатити.
Сказав Владика: - Почекайте.
Розказуй хутко! А Ви час не гайте!
Утерла сльози жінка й почала:
-Був голод саме - заміж я пішла.
Родила дівчинку, а далі й хлопчака.
А згодом дяка випала така.
Умерли діти з голоду мої,
Не їла я нічого й чоловік не їв.
Та потім він десь іншу сподобав,
І лише їй кохання віддавав.
Бо там він ситий, а ми тут голодні
Там теплі ковдри, а у нас холодні.
Отак пішов, а я сама дітей ховала.
І взимку яму я для них сама копала.
Сльозами я вмивалась сотні раз.
А хто до нас заглянув з них чи з Вас?
Не витерпіла, Господи, прости.
Я підірвала наш зв’язок, наші мости.
Нехай він не живе отак, Владико, добре?
Не помічаючи, що нас немає мов би.
Скінчила дівчина розмову довгу.
І потягла на плечі собі ковдру.
Дивилися на неї всі цікаво.
Розглядали і моргали мляво.
-Я знаю, злочин це, а може й ні.
Все повирішуєте ви тут на суді.
-Ну що ж, - спитав Господь, - це все?
Наш суд вам скоро вирок принесе.
…
Ніхто не зачіпав уже нікого,
Ні вбивцю, ні дівча, ні крадія самого
Усі сиділи на горі в надії -
Господь всіх оправдає, зрозуміє.
Там щось було страшне і неймовірне
Владиці приклонялись всі покірно.
Але за душу кожного боролись судді,
Виходячи за рамки правосуддя
Кричала Смерть і голосно сварилась Доля,
Любов заплакала, мовчки сиділо Горе.
Господь все думав і сказав нарешті:
-Ну що, готові, лихварі та грішні.
Усі ви послані на землю мною, діти,
Послав туди я вас, щоб жити і радіти.
Але година там погана й лиха
І жити важко, більшість ледве диха.
Чому стежки обрали ви такії
Не знаю я, та ще й не розумію.
Чому ж, убивце, ти пішов вбивати,
А ти чому, злодюго, нащо грабувати?
А ти, дівча, струїть мужа хотіла.
Тепер ти плачеш, що не розуміла.
Дітей залишив чоловік твій голих.
То й спонукав тебе життєвий колих?
Прийде сюди він або вже приходив.
Так. Смерть забрала. Тягло Горе подих.
Ой шкода мені тебе, люба жінко,
Побила об життєвий шлях колінка.
Та щоб не ухилятись від розмови
Скажу я вирок. Ви усі готові?
Я довго думав і скажу таке
Куди я мовлю – той туди піде.
Убивцю й злодія Смерть, Горе забере
А дівчина додому хай бреде.
Бо в страшний голод діточок ховати,
Найгірше покарання не придбати.
Такий ти шлях важкий собі обрала
Здається, що ти маєш на це право
Тобі потрібно жити і кохати,
Ти – жінка, господиня і ти –мати.
Скінчив розмову наш святий Владика.
Об землю вдарила його патика.
Спочатку зникла Смерть, а потім Горе,
Любов та Доля зайшли в своє поле.
Світло засяяло яскраве – і все щезло.
Гора пуста стоїть і вся обмерзла.
Високо в небі ворони літають
І душі грішні в людей забирають.
Знов пройде час і знову суд почнеться
І Смерть, і Доля, й Горе знов вернеться.
Будуть судити грішних і лихих
Людей багатих і людей простих.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=459555
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.11.2013
автор: Куся