Я відпоюю чаєм самотність як гостю, що заскочила на хвилинку, взагалі випадково, але залишилась на ніч. Ми перемиваємо тобі кості, граємо в кості, в кого випаде більше – той оголює себе поступово. Я вже наче провід, з якого зрізали ізоляцію, торкнись – і я вдарю щосили. Але ти не торкнешся, навіть якщо б тебе вмовили, якби тебе попросили.
Ми чаюємо у руїнах. Як не відбудовуйся, але наступний ураган знесе твій будинок, чи то він буде фанерним, чи то кам’яним. Я тягну вцілілі цеглини з усієї округи, щоб хоч якось захиститись на випадок негоди в цих недоруйнованих стінах, де ще лишилися вікна, і вночі вітер гойдає їхні розбиті шибки. Від нашого вогнища в небо піднімається сивий дим, це обов’язково якась народна прикмета. І самотність знову спитає мене про тебе, де ти. А дійсно, де ти? Де ти?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=459717
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.11.2013
автор: Саша Кіткотенко