Сто тридцять першого ранку Іванна прокинулась з дивним відчуттям, чи то китайська кухня, яку вони учора їли з Сашею, давала про себе знати, чи щось інше. Присівши на ліжку і трохи отямившись, зрозуміла, що то не шлунок. Знову у грудях, зліва.
Сашу не турбувала, поцілувала його у вушко, подумала: «Хай поспить, йому ж на залік всього на першу, а в мене як у невдахи іспит на восьму», і тихенько висковзнула з їхнього раю в тепле, сонячне, але до обридливості буденне життя.
На вулиці щось цвірінькало, погода була приємна, все цвіло, прокидалося, та щось не відпускало у грудях.
«Давно не їздила метро» - подумалось чогось Вані, останнім часом все Саша привозив її до академії, беріг її тендітні ніжки, та і всю її од безжалісного метро. А вона так його любила… Метро, не Сашу.
Стільки різних життів можна зустріти у метро, вважала Ваня. Це була одна з її улюблених принад цього великого міста.
Зупинка за зупинкою, і ось її. Швиденько на екскаватор і ось уже знову сонечко, свіже повітря, трохи хвилюється, перший іспит все ж таки, та щось підказувало, що то все не іспит.
Довго чекати не довелось.
Він чекав на лавці біля парадного входу.
Будучи ще метрів за сто від лавки, Ваня зрозуміла, що то його потилиця. Вона і п’ятку його з тисячі взнає.
Вибору не було. Повертати не можна було, чи вона дурна перший іспит провалити?
До нього все три кроки залишилось, вона зупинилась, не могла.
Він вертів в руках мобільний та так нікого і не набирав.
Вона почала важко дихати, здавалось їй залишився ліміт повітря, його треба економити, тому почала дихати через раз.
Він відчув її погляд, обернувся, підвівся і все, що зміг проронити було лише:
- Ваню, я… Пробач.
Вона не знала, що говорити, відчувати, думати. Одне забороняла собі, забувати куди йшла, все ж таки іспит.
- Пробач, у мене іспит. – Як відрізала вона.
- Я знаю… - Протягнув він. А вона за цей час тільки й відрізати і навчилася. – Ти якась…
- Яка? – Знову відірвала вона, а в голові уже лунало звичне «First LOVE never die».
- Інша.
- В мене був гарний вчитель.
- Ваню. Я все поясню.
- Дядьку Сергію, мені треба на іспит.
- Я буду чекати.
- Не треба.
- Ваню, благаю. Може ти інша, але я впевнений, що кохаєш. Ти обіцяла кохати, якою б не була. – На це дівчина не знайшла, що відповісти, вона лише зірвалася і побігла.
Хотілося втекти, а виходу не було, був лише вхід, треба було йти на іспит.
А в голові не анатомія, а лишень: «Я зрадила тому, кому обіцяла не зраджувати, кого обіцяла кохати, якою б не була, чому я це зробила. Я ж так його кохала…І кохаю. Я не пробачу собі, якщо розлюблю його. Хай він не любить, за обох кохати буду. Та не зможу жити, як буде щасливий з кимось іншим».
По закінченню іспиту шукала приводу не виходити з академії, все не знала, яку ще справу собі придумати, а він все сидів на лавці.
Нарешті не витримала, побігла до нього, бігла як дівчинка, оступалася, було все одно, головне, він чекав, він… головний, коханий, єдиний. І він чекав на неї.
Вибігла і зупинилася якраз за кроків десять від нього, почала плакати. Він побачив, що не може рушити далі.
Сам підійшов.
І просто обійняв.
А вона просто шепотіла: «Я ніколи не зможу перестати кохати тебе, навіть якщо захочу. Та розумію, що навіть захотіти не хочу. Як би боляче не було. Єдиний.».
- Вибач, Ваню. Я не знаю, як же я міг тебе так кривдити. Думав, що зможу, та я не міг не повернутися. Я хочу більше не покидати тебе дівчинко, я дурний, старий. Я не можу більше засинати з думкою, що не сохнуть твої сльози. – Зупинившись і перевівши подих він вирішив подивитись у її ясні очі. – Я кохаю тебе, - прошепотів уже прямо у вічі.
Громом пронеслося у голові: «Не кохає», думка, з якою Ваня засипала кожного дня, а останнього часу ще й у Сашиних обіймах.
«Саша» - промайнуло у голові. Він же жити без неї не може. Як же вона його так скривдить?
- Я зрадила тобі. – Вирвалося, коли сиділи у зйомній квартирі на околиці, яку Сергій знайшов на вихідні, поки буде у Харкові у коханої.
Він мовчав.
Його мовчання вбивало.
Вона боялася, що цим покладе кінець ще не почавшомуся новому початку.
- Вибач… - Впала на коліна.
- Ваню, підведися, не треба. Я також не святий. Давай пообіцяємо просто, що б не сталося, ми вище за все це, давай пробачимо один одному усе.
- Я тобі пробачу усе. Здається, я наперед все тобі пробачила.
Сашко телефонував уже вп’яте. Вона не брала. Вона не знала, що йому сказати: «Вибач, любий, що прихистив, мій коханий повернувся».
Скинула нейтральну смс-ку поки Сергій був у душі: «Вибач, не можу говорити, терміново треба було поїхати додому, сімейні негаразди, післязавтра повернуся. Іспит склала на відмінно. Ще раз вибач.»
Тон смс Вані Сашу не здивував, та текст. Вона ще жодного разу не зникала і з того дня, коли зателефонувала йому уночі, вони взагалі розлучалися ненадовго, він взагалі оселив її у себе, не хотів прокидатися на самоті, точніше більше не хотів прокидатися без неї, тому і наступний ранок був нестерпним.
[b]Він курив. Ох, як же солодко він курив. [/b]Ще жодним чоловіком після Сергія, Ваня не захоплювалася, коли він тримав в руках цигарку. У інших це якось вульгарно виглядало.
Вона взагалі більше ніким, крім нього не захоплювалася.
Вона водила пальцем по його грудях, животу, що йому навіть трохи лоскотно було, що він так мило і по-дитячому починав посміхатися. Вона захоплювалась цією його дорослою дитячістю.
Його пухлі червоні уста, його ясні глибокі очі. Ні в кого таких не зустрічала. І не зустріне, це вона знала точно.
- Я не хочу ховатися. – Випалив одного разу він. Вона боялася, що перша вимовить ці слова, та зрозуміла, що зараз навіть не хоче погоджуватись на цю пропозицію.
Їй 19 ще немає, йому вже 44, хто благословить таке кохання? Мама, тато? Чи може Бог?
Хоча все частіше Ваня почала задумуватися про те, що він даний їй Богом, і ньому бачила свого Бога.
[b]Як каже Біблія: «Бог є любов», тоді якщо Сергій її любов, то і він її Бог.[/b]
Згадала, як називала Сашину домівку Раєм, [b]і зрозуміла, що для неї Рай не оселя, чи якесь місце, для неї Рай і ось це повітря, яке заповнює щілини цієї невеликої, але затишної кімнати, адже вони одночасно з Сергієм дихають цим же повітрям. Рай, усе, що хоч якось пов’язане з ним. [/b]
Оселя Сашка в центрі перестала бути для неї Раєм.
Залишилось повідомити його про це.
- Я хочу, щоб частіше місяць і зорі, ніч сонце підглядало за нашим коханням. Сергію, я хочу перестати ховатися і мати змогу залишитися у тебе на ніч, не боячись, що нас застане тато, та я не знаю, я навіть не уявляю, як йому можна сказати, що ось уже понад три роки ми кохаємося по закутках і нарешті у Харкові ми можемо хоч трішки не ховатися.
- Ти права. Тільки у Харкові ми можемо не ховатися. Тільки тут ми маємо ніч. Ти підказала вихід, ніколи про це не замислювався.
- Що ти маєш на увазі?
- Я переїду до Харкова. – Нарешті відрізав він.
Рішення було прийнято, восени він переїде, вона відчула себе такою значимою, вона нарешті повноправно відчула себе його жінкою, це було краще ніж освідчення з обручкою. Заради неї він покине роботу, будинок, життя.
Вона зрозуміла, що тепер вона його життя.
А він вже давно повністю заповнив її.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=459754
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.11.2013
автор: Біллі Джин